За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Військовослужбовець Михайло Ясінський, липень 2023. Фото: Суспільне Хмельницький
Не носив форму та не тримав у руках зброю до початку повномасштабної війни Росії проти України. Михайло Ясінський — військовослужбовець родом з Городка. До Великої війни працював будівельником. Чоловік пішов добровольцем у перші дні відкритого вторгнення Росії. Разом із ним на захист рідної землі стали і ще троє його братів, один з яких загинув. Михайло має численні поранення, але не полишає службу, бо не хоче, щоб смерть брата була марною. Після поранень у боях служить в другому відділі Хмельницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Свою історію Михайло розповів кореспондентці Суспільного.
В Україні до 24 лютого говорили про те, що може початися повномасштабна війна. Чи ви вірили в це?
Не вірив – ми знали, що вона буде. Крім мене ще є троє молодших братів моїх. На той час, в 2022 році, один наймолодший брат у мене служив, строкову службу тягнув. Тоді в 2014 році почалася війна: молодшого брата одного призвали, він у військкоматі тут був, теж служив. Потім їх демобілізували – трохи, ніби, втихомирилось. А вже у 2022 році, як почалося, ми сиділи в гаражі з хлопцями ввечері, ну, і вранці війна почалася. Я проспав вранці, але пішов мій один рідний брат рідний пішов, двоюрідний, хлопці всі зібралися і пішли у військкомат. Я ще на них так злився, бо вони зранку пішли всі, а мене не розбудили, не взяли з собою. До вечора я зібрався і теж пішов у військкомат одразу.
Після підготовки у навчальному центрі Михайло потрапив до складу батальйону "Карпатська Січ". Поїхав на Київський напрямок. Це був березень 2022 року.
Можна сказати, що ви Київ захищали?
Ні, ми вже його зачищали. Вже наші війська їх (ред. росіян) відбили, вони вже втікали тоді. Контактних боїв у мене не було в Києві. Коли Київ вже зачастили, ми пройшли курс молодого бійця і нас направили в село у Харківській області. Там ми стояли з квітня по серпень. Я там вже в розвідгрупу потрапив. І там були, ну, не перші мої втрати. Бо там перший командир був розвідки і мій другий номер – втратили ми їх там. Нам накидали там добре. Ну, і ми їм добре дали. Потім штурм Ізюма пішов. Ізюм ми взяли. Зі штурма Ізюма ми пішли на Лиманський напрямок. І після Лимана ми попали на село Терни. Теж зачистили те село. Дали нам відпочити тижні два. У відпустку я потрапив навіть (ред. посміхається). І після відпустки нам сказали йти брати під контроль Сватове-Кремінну. Там вже у засідку потрапили і з того часу я вже у госпіталі був.
Ви звільняли Ізюм. Як то відбувалося?
Я в розвідці служив. Там, як то кажуть: "Де стріляють – нас нема". Але, там, де я був, завжди стріляли і бомбили (ред. посміхається). Трофеїв багато набрали звідти.
А що саме?
Ой, ми взяли там три найбільших міномета 230 калібрах, в Малій Комишувасі танків багато взяли, навіть робочі були, заведені деякі були, ми там перші були. Вороги вже тікали. Потім полонені вже пішли.
Полонених доводилося брати вам?
Так.
Як реагували. У вас перший досвід?
Розумієте, коли війна почалася. Якось так ми з братом ( в мене молодший брат загинув, рахувався безвісти, але він загинув), ми з ним якось так говорили в 2014 році, кожен висловив свою (ред. думку). Я кажу: "Першим ділом треба бронежилет "кацапський" затрофеїти". Ну, їхню амуніцію. І якось мені давалося воно. Я з "тереошним" автоматом спочатку "бігав", десь тижні три. А потім я вже заробив свій трофей перший. Тяжко нам трішки давалося, бо як, навіть, танки почалися, ми з палками були, нічого в нас не було якось так на перших порах. А потім ми вже були бійцями, коли вже Ізюм звільнили. Зайшли на їхні місця. То ми вже "мажорами" були, як то казали.
Що допомагає в той час, от ви кажете і під обстрілами постійно були?
Ну, що допомагало. Я не знаю, що допомагало. Напевно, молитва мами, тата і тих людей, які молилися за мене.
Ви кажете, що ви "зачищали" Бучу?
Ірпінь, Бучу.
Бачити вам не доводилося, що там було після окупації?
Доводилось. Багато я бачив… Але… Ну, і бачив тих людей з каналізації, як діставали. Багато я там що бачив…( ред. зітхає) Танки ті всі бачив биті, які залишилися. Людей тих бачив, які віддали своє життя за нашу державу, за Україну.
Ну, я ще вірю в цей край, що буде все добре.
Ну втрати великі ми понесли, і несемо їх стабільно. Але хто, як не ми. Кожна людина на своєму місці. Зрозумів я так, бо кожна людина перебуває там, де вона має бути. Навіть коли війна почалася, от кажуть: "Ловити". Ну кого будеш ловити. Нікого.
Війна – це великий страх. Я думав, що я в цьому житті багато вже боявся, але, напевно, є такий страх, що аж холодні п’яти робляться, потом холодним обливаються, не передати те все. А так, я не осуджую навіть тих, хто ховається. Але вважаю, що кожен має зібратися і піти на захист своєї держави. Ну, і на цих землях хтось мусить бути, хтось має це пильнувати. (ред. пауза) Бо як звідси підемо всі, то хто залишиться тут.
Як ви характеризуєте ворога. З того як він і воює, і ви говорите, що полонених брали? Чи було спілкування?
Було спілкування. Навіть ми їх навчали "Слава Україні!" українською. Бо вони спочатку говорили, що ми не розуміємо, що ви говорите. Я кажу, якщо ти прийшов до мене на землю, то я з тобою "по-кацапськи" говорити точно не буду, а будеш зараз вчити українську. Як я ставився? Це гідний противник. Досвідчені є, багато досвідчених є. В нас одні й ті ж вчителі були. Наприклад, ці вчителі, які навчили мене військової справи, у них були інші вчителі – ті ж. Робив я все, що мені подобалося, і мені здається, що я до цього часу ще живий. Як то кажуть: "Розумний вгору не піде – розумний гору обійде", — і доводилося обходити її. Щоб не йти в "лобові атаки". Ну, "залазили" ми глибоко до них. На своїй території ми були, ну і лазили в них (ред. посміхається). Такий Нікулін в мене був, Антоха, сам він з Бердянська окупованого. То ми з ним навіть кулемета зняли, утьоса, з "кацапського" трофейного танка. Потім він вже був трофейним. Він кувалдою знімав. Ті сиділи на позиціях. А ми там були. Багато є таких цікавих історій, танка ми взяли також заведеного. Правда ми екіпаж далі шукали. Це було у Вірнопіллі. Я його знайшов тоді. Ми в засідці сиділи. По рації передав, де він стоїть і наші його відігнали.
Справний він був?
Справний, він повністю заведений танк був. Але, правда, ми всі до нього не пішли, бо ми екіпаж шукали. Чекали, що екіпаж прийде. Танк вже був узятий "файний", вже можна було говорити, що він наш. Але екіпаж був цікавіший. Вони не зайшли. Зайшли три танки тоді і вони двома виїхали, вони побачили нас, що ми підійшли до того танка і пересіли на другий танк, і так вони відійшли двома танками. Не розцінюю так, як говорять "орки". Можливо, для когось вони "орки", розумієте, але – це гідний супротивник. Якщо так, то кількісно їх дуже багато є.
Чи довго вам доводилося на позиція бути?
Я вам скажу так, що "лазили" ми по їхніх смітниках – воду після них допивали. Казали, ніби на три дні. Здавалося, на три дні йдеш, а тиждень був, як один день, мені здається. Так ми там сиділи 10 днів перших було, позиція "Київ" називалася така. Це, мабуть, одна з небагатьох, де по мені практично не стріляли. Там один такий "прильот" був з танка, ми не готові були, але після того ми вже були готові.
Коли ви звільнили Ізюм там було багато людей?
Так, багато людей було. Були люди вдячні. Багато й людей обманених, мені здається, хто вірив в славу Росії. Ну, не буде тієї Росії, не буде тієї комуни, що була колись, прийде "руский" і ми забудемо свою мову українську і тяжко нам буде. І це кожен розуміє. От, кажуть: "А, націоналістичний батальйон". Та я себе не вважаю ні нацистом, ні націоналістом. Я виріс у цій державі, це моя держава і це мій край. Спочатку казали, маєш документи – їдь в Польщу, виїзди. Від кого? Я сам від себе буду ховатися. Не буду я ховатися. У мене, тим більше трьох молодших братів призвали – вони строковики. Як я їм в очі мав дивитися? Мусив піти перший. І пішов перший. Перші чотири нагороди навіть маю. Правда одна з них – за поранення. Взагалі, всі болючі нагороди прийшли. Одна тут за Незалежність отримав – у військкоматі. Але вона нагадала хлопців, яких втратили. Дійсно, колись Ютюб дивився, думав: "Чому ті солдати такі руки грязні мають. Ну, як руки грязні мати?" Дійсно, буває води нема попити, не те що руки помити. І тоді я багато чого зрозумів. На Ізюмському напрямку я навчився, ніби воюватит. І то, я до кінця не зрозумів, що таке війна, напевно. Вже пізніше – вже перші втрати, другі пішли. Що "теплі" люди, які були (ред. щойно загинули), до яких звик, з якими служив… До сьогоднішнього дня йду, Антоха в мене такий здоровий (ред. високий) був Нікулін, вічно ми в двох тинялися (ред. ходили). Або він мене шукає, або я його позаду (ред. доганяю), бо не встигав, у мене ноги короткі, а в нього – довгі, і мені потрібно було робити кілька кроків. Я по сьогодні йду і оглядаються…Так здружилися один з одним за короткий час. Ну, і командира втратили там розвідки. То було 30 серпня, чи 31. Пустили нас помитися, ми по-черзі ходили, приїхала машина евакуації, поїхала. Тоді мені ще з дому посилка (ред. прийшла), бо у мене ще такий розмір ноги, маленький, тяжко мені зі взуттям було. І мені тут хлопці з "Карпатської Січі" знайшли. Цукерки там мама передала. І вони принесли, я такий задоволений був. А я тільки душ прийняв, солдатський такий, в бліндажі. І тоді нас з танка накидали. Нас залишилося мало. Піхоту ми там відсікли. Тяжко було нам там. Але ми дали бій добрий тоді.
Тоді Михайло отримав поранення. Після нього повернувся у стрій. Ходив у розвідку.
Я ходив постійно по їхніх (ред російських) бліндажах, там "кацапи" сиділи, то ми бронежилет в них "стиримо" (ред. викрадемо), то ще щось, і вони не розуміли, коли і як, але ми те робили збитки такі їм.
Ви кажете, що з початком повномасштабної війни не було у вас хорошого екіпірування?
Взагалі нічого не було. Форму волонтери дали. Бронежилет нам, звичайнонам, як я їхав туди на схід, з одним штик-ножем дали нам, від Притули нам дістали бронежилет, і каски такі голубі "натовські", бо я ще до Дніпра, як їхав, то чорним маркером її малював, бо, ну, як я буду в голубій касці бігати, чогось воно мене бентежило. Ну, правда там ще брата однокласниця їхала з Польщі, то вона мені посилку (ред. передала), то вони мене трішки приодягнули. А потім вже все в бою. Все те, що діставалося, наприклад, підствольний гранатомет, як трофейний у мене був. Вога (ред. тип зброї), щоб було викинути, то, ой, де його потрібно було знайти – випросити. А потім вже після Ізюма, то ми вже з мішечками (ред. показує) ходили. Вже в нас просили: "Дай!" Після Ізюма ми дістали добре тоді – все було.
Чи була думка залишити службу після поранення?
Не було думки, бо там у мене ще є хлопці, у мене ще молодший брат стоїть зараз на одному з тяжких напрямків стоїть. Один у мене загинув, ну, для чого тоді, а я руки опущу. Буду заради того Вітальки, я вже не здамся. Обидно трішки місцями буває, але що зробиш, це армія. Думав повернутися на схід. Але я розумію, якщо я зараз повернуся, то поховаю тата і маму, в нас так вони багато пережили. Зараз я ще стабілізуюся. Я дістав п'ять кульових (ред. поранень): три в живіт, два в плечі, по пальцях мені дало і по руках дало – шоста. Так ми попали в засідку, хоча – ми в засідку попали, у нас з двадцятиодного чоловіка – тринадцять були поранених, два – дуже тяжких, три було небесних (ред. загиблих): це перший командир мій польовий, який мене багато чого навчив, сам з Миколаєва. А їх було біля 80-ти чоловік. Ми гідний бій дали – вони відступили, а не ми. Француза втратили, це такий медик у нас був, хороший хлопець, його автомат не стріляв у нього чергами, то я зробив, щоб стріляв чергами, він такий задоволений був, щасливий. Ну, і перший бій був його контактний, він загинув, бо він іншим надавав допомогу. Мене витягнув з того бою, хоча б де мене шукали, я вже підперся і доходив (ред помирав), пальцем живіт (ред. рану) закрив. Всі добрі, гідні хлопці, але війна забирає найкращих. Згадую щоразу їх, тяжко.
Зараз про що ви мрієте?
Про що я мрію? Що я мрію… Мрію я, щоб закінчилася та війна. Десь тут колгосп такий був старий, його викупили – я не знаю. Мрію купити собі таких шість дитячих, ну, не дитячих картингів (ред. машини). І відкрити ті картинги для дітей. Ну, і на Казантип (ред. у минуломущорічниймузичний фестиваль) поїхати, це заради того Казантипу я живий, напевно, залишився. Це на 50 років я поїду. Вже в наш український Крим, коли він буде.
