Вінничанка свідомо поїхала в лігво окупантів, щоб по-людськи поховати свого сина. Його бригаду розстріляли на Херсонщині. З поля бою орки не давали забрати тіла наших солдатів. Не боячись розправи та ненависті нелюдів Людмила сіла в машину і поїхала по сина.
З Людмилою Купрійчук журналісти спілкувались на кладовищі. Біля могили жовто-блакитні ромашки. Їх Людмила мала принести на весілля сина, а не на кладовище. До свого одруження Максим не дожив кілька місяців. Пішов захищати Україну. Бригаду, яка завзято боронила наші землі – росіяни розстріляли під час окупації Херсонської області.
Жінка показує випускний альбом з ліцею, де навчався хлопець, пригадує його друзів і як син вступав на навчання.
Максим Купрійчук займався греко-римською боротьбою, мав велике бажання бути військовим. Після навчання підписав контракт. До повномасштабного вторгнення росії, захищав країну на Сході України в складі десантно-штурмової бригади.
«Дуже пишався, що служить у 80-ці. Казав, мамо, в нас є все», — говорить жінка.
«Мій хлопчик»…
Максиму було лише 20 років.
Людмила не знала, що він на війні. В той час була на заробітках у Чехії. Телефоном син розказував, що все нормально. Про смерть Максима вона дізналась від майбутньої невістки.
«Аня як подзвонила, то так плакала… Каже, Максима нема…. Я почала кричати… Поруч була подружка, з якою я поїхала в Чехію, пам’ятаю тільки що вона дала мені жменю якихось таблеток. Це був вечір 26 лютого. Напередодні, 25 лютого мені було дуже погано, боліло серце, так хотілось додому, як ніколи, хоча я не перший раз на заробітках, ніколи такого не було», — пригадує Людмила.
Наступного дня Людмила вже була в Україні. З батьком Максима купили старого мерседеса і поїхали у лігво орків, щоб забрати тіло сина. Люди, яких зустрічали – відмовляли їх, казали, рашисти – нелюди, можуть вбити. Але бажання поховати сина по-людськи пересилювало страх. Вони проїхали кілька ворожих блокпостів.
«Вони (окупанти – ред.) позабирали в місцевих машини. По Бериславу вже катались із «Z» на машинах з українськими номерами. Наші кажуть, що ми не можемо ризикувати, бо зрівняють село із землею, якщо ми туди хоча б вийдемо. Я злякалась за людей, не готова на себе брати щоб знищили село. Нам сказали що можна спробувати поїхати через блок пости (російські- ред.), але треба нав’язати білі пов’язки, бо якщо не буде білих пов’язок, можуть розстріляти. В мене був білий пакет. Ми його порвали. Зробили з цього пакета пов’язки і поїхали», — розповідає жінка.
«Навпроти мене вийшов росіянин, молодий років 25. Наставив на мене автомат. Кажу йому російською, що йду забрати свого сина. Він опустив автомат і каже що такі питання не вирішує. Позвав старшого. Я йому розказала чому приїхала. Він каже, «вы знаете, мы вот так живем 8 лет. Ваше руководство не дают нам здесь жить в Донецке. Я тоже не военный. Я шахтер». Ви мене вибачте, але в той момент я на нього дивилась, на вгодовану морду… Він розказує, що ми йому не давали жити… Це був перший блок пост. Він сів до нас в машину і ми поїхали. Доїхали до другого блок посту. Вийшов ще один. Теж розказали чому приїхали. Він каже «ладно, поедемте, если найдете, заберете». Я ніколи цього не забуду.
Ми приїхали до дороги як на Генічеськ, Нову Каховку. Я побачила спалений КамАЗ, спалений БТР. Розумієте, люди повинні мати повагу до померлих. Там лежить хлопчина, ноги до дороги. Футболка задерта… Я б ту футболку поправила… Окупант переступив через нього і пішов далі. Я дивилась, Господи, куди я попала.
Обоє супроводжуючих з автоматами взяли мого чоловіка і пішли в поле. Там були тіла. Я сиділа в машині, виходити заборонили. Дивилась на них здалеку», — розповідає Людмила.
Тіла Максима там не знайшли. Поїхали далі. Сина знайшли біля посадки, впізнали по татуюванню на руці.
«Стоять тополі. Біля них БТР. Йде колона з літерами «Z». Я перший раз відчула що таке земля під ногами трясеться. Я дивилась на цю колону, повертаю голову на чоловіка, а він розриває на бушлаті рукав. Там було татуювання англійською «ніколи не здавайся…». Бачу, чоловік розірвав бушлат на руці і сів. Я зрозуміла що це все. Впала на коліна. Почала кричати. Вони замотали його в покривало те що я взяла з дому. Несуть напроти мене, я кажу покажіть мені його… А він (окупант – ред.) стоїть напроти мене і каже: «вот видите как получилось. А вообще Вы к этой войне как относитесь?». Я розвертаюсь, кажу що ви хочете від мене почути? Я забираю дитину. Ми кладемо його в багажник… «Та нет нет. Ничего», — каже.
Ми відвезли одного на блок пост потім другого завезли на блок пост. І поїхали», — розповідає жінка.
З Херсонської області їхали 12 годин з тілом сина в багажнику.
«В мене був спокій. Спокій що він є. Знаєте, коли ми були там, місцеві розповідали що підходили до окупантів просили дозвіл щоб позабирати з полів тіла вбитих і поховати. Їм сказали «а зачем? Пусть валяются. У нас только бои прошли», — розказує Людмила.
«На нашому блок посту до мене підійшов хлопчина, питає може вам водички, кави. В мене очі сльозами залиті. Питаю дитино, тобі скільки років. Він каже, 20-ть. Моєму сину теж було 20… Кажу, діти, бережіть себе. Ваші мами вдома вас чекають. А він дивиться на мене і так впевнено каже: «ми їм всім помстимось. І за Вашого сина і за всіх. Ми їм помстимось. Ми їх звідси виженемо», — переказує Людмила.
6 березня Людмила з чоловіком привезли сина додому. На 9-й день його загибелі. Ховали під час ракетного обстрілу росіянами Вінниці. У своїй сумочці вона носить фотографії сина та осколок града, яким його пошматувало.
«Це єдине, що залишилось тоді, коли ми його привезли. Те, що мені звідти повернули. Це страшно, це дуже страшно», — плаче жінка.
Людмила не розуміє російських матерів, які відпускають своїх дітей на смерть в чужу країну і мовчать щоб отримати виплати від путіна.
«Вчора натрапила в інтернеті на те, що росіянка говорить що буде мовчати і нічого не буде говорити, бо ж їй путін заплатить 5 мільйонів рублів. Люди, ви що серйозно? Як це? Ви продаєте дітей за що? Моя дитина в себе вдома. Вона НЕ прийшла до вас. Вона в себе вдома загинула за свою країну. Не за Зеленського, як ви там всі говорите, а за мене, за неї, за свою Аню. Він же не прийшов до вас», — говорить жінка.
Сльози на обличчі Людмили не висихають. Вона вірить в ЗСУ та сподівається, наші хлопці помстяться росіянам за кожну смерть: українських солдатів, дітей та мирних людей.
