За інформацією: Суспільне Суми.
Володимир Коцко. Суспільне Суми
Я сам з Львівської області, місто Борислав. Іван Франко писав про нього – "Борислав сміється". 24 лютого 2022-го я прокинувся від того, що над нашим містом пролетів літак. Я не знаю, чий він був: наш, чи ні, але одразу після цього пішли дзвінки від вчителів, від батьків. Першою була думка про школу. В батьківській групі написали, щоб діти не йшли до школи ні в якому разі. Я ж поїхав туди. І от година 10-11, заходжу до школи, а там вже розставлені вогнегасники! І, можна сказати, в школі мене й застала війна. Всі думки були про те, щоб діти були в безпеці і, в разі чого, щоби ми були готові до найгіршого сценарію.
Чесно кажучи, я був готовий до такого сценарію, бо вже очікував цього, і багато хто з вчителів – також. Всі розумні люди, всі вміють аналізувати, що робиться навколо.
Коли це все почалося, в перші дні війни, школа стала таким собі реабілітаційним центром для всіх. Тому що всі були один біля одного, і зранку до вечора там ішла робота: люди робили все для того, щоб наші хлопці, які захищають, мали необхідне. Люди приходили, щось робили, плели маскувальні сітки, один одному допомагали. В цей момент в школі було стільки єднання! Я скучив за цим часом, нам, українцям, зараз так цього треба.
А тоді ми почали думати, де облаштувати укриття для дітей, і, в принципі, цей проєкт нам вдався, хоча я його не завершив – дирекція школи завершує. За цей час укриття зробили, оскільки ми не мали його взагалі. А я у квітні 2022-го приєднався до війська, у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Маю сказати, що потрапити сюди було дуже важко, конкурс був шалений. Я одразу хотів бути в 80-й бригаді. Звичайно, я не думав, що попаду в артилерійський дивізіон, бо тоді була думка тільки про штурмовий батальйон. Але так сталось, що потрапив в артилерійський дивізіон, і я дякую Богу за колектив, в якому я зараз перебуваю! Адаптація до військового життя в мене пройшла легко, бо, в принципі, я тим і займався в школі, військове життя секретом для мене не було.
Володимир Коцко на території знищеної школи на Сумщині. Суспільне СумиОт зараз хочу сказати всім учням, всім дітям: займайтеся спортом, займайтеся туризмом, займайтеся, вивчайте! Бо деякі діти кажуть, що "от я не люблю математику, вона мені не потрібна", але ні, діти, я впевнений в тому – і армія мені це довела – що і математика, і географія, і все, що в школі викладають, все потрібно! Особливо зараз, в війську, я це чітко розумію. Така от життєва школа мені показала, що все, що в школі ми вчимо, все нам потрібно.
В мене був вчитель фізкультури – Анатолій Григорович Федорок, і так сталося, що почав до нього ходити на гурток легкої атлетики. Займався з восьмого класу по одинадцятий. Він настільки нам багато часу приділяв, що ми казали: "Анатолій Григорович, йдіть додому, бо вже пізно!" Але він – людина, яка любить свою роботу і для мене це стало таким собі рубіконом, що я теж хочу бути вчителем. І я дякую Анатолію Григоровичу за його любов і щедрість.
Я спорт завжди любив, завжди любив активний спосіб життя. Хтось в школі любить математику, хтось гуманітарний напрямок, а я любив фізкультуру, біологію, тому й обрав цей напрямок: спорт — це сила, спорт — це життя. Вже в школі, дякуючи колективу, дякуючи напарнику Миколі Любомировичу Коготу, мене затягнув рух "Джура", ми почали працювати в цьому напрямку. І, знов-таки, вже в школі став вчителем захисту вітчизни і одним із керівників "Джури". Маю шеврон із емблемою цього руху. Цей шеврон, власне, створили діти, він в мене досить довго: всі походи, всі вишколи, весь цей час він зі мною. І два роки війни — теж так само зі мною. Це таке нагадування мені, що я – вчитель, що все-таки ми боремося за майбутнє наших поколінь. Тому хочеться, щоб ця війна завершилася нашою перемогою і я повернувся до роботи.
Володимир Коцко на території знищеної школи на Сумщині. Хоча професія військового теж гарна, вона мене, в принципі, затягнула в процес, в боротьбу. Тому для мене зараз такий важкий вибір, чи повернутися у школу, чи залишитися у війську, але… Але треба спершу війну завершити, а потім подивимося.
Після закінчення вишу я одразу взяв паралель старших класів. Скажу вам – важко було, тому що я прийшов в ту ж школу, в якій вчився, і дуже багато було знайомих, друзів, і так вийшло, що я їх вчив. Смішна досить ситуація, але, на мій подив, всі мене сприйняли, дуже добре.
Ці діти, це… про кожного можна історію розповідати! Була історія, коли гімнастика на уроці, п’ятий клас, дітям показав сальто. І це для них було "вааау, а давайте ще раз!". І вони б хотіли, щоб я цілий урок сальто їм показував (сміється – прим.ред).
Десь рік пропрацював в школі, а потім пішов служити в армію на строкову службу, і вже після строкової служби повернувся знову в школу. Якось так в житті складається, що робота в школі і армія в мене нероздільні, і навіть вчитель захисту України — це ж все одно пов'язано з військовою професією. Потрібно мотивувати дітей і розповідати, чому саме треба йти захищати, чому треба любити Батьківщину – я про це довго можу розмовляти. Це ми маємо знати і обов'язок, я думаю, кожного громадянина — бути свідомим. І тільки так ми можемо себе захистити.
Володимир Коцко з учнями. Архівні фото Чесно кажучи, дівчата більш активні, дівчата більш свідомі. Напевно, це пов'язано з тим, що дівчата швидше розвиваються. Дівчата більше знають, наприклад, такі предмети, як вогнева підготовка, їм подобається стрільба в тирі, в мене дівчата постійно займають перші місця. Тактична медицина – теж у дівчат успіхів більше. Але і хлопці сприймають, звичайно.
Коли ще не почалась війна, мало хто розумів, чому нам потрібно вчитися саме цьому, захищати себе. Тому багато часу приділяв, щоб пояснити, що навпаки – треба вчитися, бо ми самі створюємо свою історію. В нас має бути сильна армія.
Володимир Коцко з учнями. Архівні фото В походах, з гуртком "Джура" в нас така традиція була: коли ми підіймаємося вгору, братися зі руки і одночасно підійматися. Незважаючи на вік, на стать: чи дівчина це, чи хлопець. Ми разом підіймалися, показували, що ми згуртовані. Хотілося б, щоб і в нашій країні всі були за єдине, за одну ціль. Тільки так ми зможемо перемогти.
На сьогодні я у війську понад 2,5 роки. За цей час була Донеччина, після — Харківська операція, ми там певний період часу були. Я не буду в подробиці вдаватися, але Харківська операція — це Харківська операція, всі знають, що там і важко було, а іноді – занадто легко. Штурмовим батальйонам надзвичайно важко було, там хлопців полягло багато. Після цієї операції була знову Донеччина, навіть не Донеччина, а більше Серебрянський ліс, Лиманський напрямок, після Лиманського напрямку стояли ближче до Дружківки, до Костянтинівки, це Кліщіївка, Кліщіївський напрямок, Часів Яр. Після чого ми вже опинилися тут, на Курському напрямку.
Про що я мрію, окрім перемоги? Поподорожувати, наздогнати той час, що ми втратили тут, на війні. У донечки зараз дуже цікавий період, вона починає розмовляти. Ще незрозумілі поки деякі слова, але це все так цікаво, це все так смішно, кумедно, і, на превеликий жаль, я не можу зараз бути поруч. Пам'ятаю, якраз в лютому, коли почалась війна, донечці був рік, і вона почала ходити, оцей момент ми зняли з дружиною на відео.
І от нещодавно мені вибило нагадування, спогади в Google, я тримаю Єлизавету і вона починає йти від мене до дружини. Я дружині скинув, вона каже: "Я проплакалася!". Такі от сентиментальні моменти. На превеликий жаль, пропускаємо багато, але нічого, воно того варте.
Володимир Коцко. Суспільне Суми
Росіяни не переможуть, це вони зробили велику помилку, і вони будуть розплачуватися за цю помилку століттями, їхні діти, правнуки відчують це, бо ця війна – це терор. Для мене перемога — це повернутися в цивільне життя, відбудувати нашу країну. Перемога — це коли всі зроблять правильні висновки. Коли в нас в країні не виникатиме дурних розмов на рахунок мови, на рахунок наших сусідів, бо ми вже всі прекрасно зрозуміли, хто такі росіяни, що таке Росія для нас. Для мене перемога – це, щоб наші діти не знали, що таке війна, і ми б жили в успішній державі, яка б квітнула і процвітала – це для мене перемога.
Зруйнована школа на Сумщині. Суспільне Суми
Бачити зруйновану школу, в якій могли вчитися сотні дітей – це крик, сльози, розчарування. Все те, що могло бути – його немає. Зруйноване майбутнє. Емоції надзвичайно негативні, але, попри ці негативні емоції, я вірю в те, що ми переможемо, і я вірю, що там, де були руїни, відбудується школа, і туди знову підуть діти.
Читати ще
Читати ще «Це було питання часу». Ортопед з травмпункту розповів, як витягували людей з-під завалів в лікарні св. Пантелеймона
