Втративши руку, почав розмальовувати тубуси та збирати гроші на ЗСУ: історія сержанта 128 бригади ТрО Богдана

Богдан на одній з позицій української армії. З особистого архіву Богдана

"Щоб зрозуміти — це треба пережити"

Знаєте, іноді хочеться намалювати той Маріуполь, який в мене в пам'яті. А я розумію, не передам. Може, енергетику передам, але там небагато фарб. Сірий, чорне і вогонь. Не знаю, може, колись. А може і ні. Морально підготуватись треба, однозначно. Душа кричить.

Я думаю, що я не зможу там жити. От повернути хочеться. Я до цього докладу усіх зусиль. Але жити там чи зможу? Наразі, мабуть, ні. Я проїхав Маріуполь неодноразово. Я побачив все. На пологовому був за 10 хвилин. На драмчику (Драмтеатр — ред.)… От як у цьому місті жити?

Щоб зрозуміти — це треба пережити. Тут дуже багато негативних емоцій. Від приниження до болю такого загребельного. І найстрашніше в блокаді — це безсилля. Воно паралізує. Але тут перед тобою постає вибір: або ти працюєш, або сидиш в підвалі й з'їжджаєш з глузду з цих обстрілів і від думки, що коли воно прийде у той підвал, чи коли зайдуть тебе розстріляють. Тому у роботі й спасіння. І робота вона й вивезла.

Шеврон Богдана, присвячений Маріуполю. Суспільне Дніпро

Початок служби у війську та втрату руки

До 128-ї я доєднався у 2023 році, тому що там мої побратими маріупольські на той час вже служили, і я перевівся зі 110-ї бригади.

У 231-му батальйоні я працював в інженерно-саперному взводі позаштатним медиком бойовим. Там отримав поранення. Це було 27 травня. Ми повертались з бойового завдання — розмінувати проходи мінні для контрнаступу. Трошечки раніше я почав контрнаступ. І, повертаючись з завдання, вже о 5-й ранку, мабуть, з безпілотника побачили нас і навелися. Одна міна була.

Мені пощастило, військові мене зрозуміють. 120-та міна у п'яти метрах, це пощастило. Хлопці молодці. Була нога поранена, і рука. Евакуювали мене і передали медикам.

Я останню ніч яким богам я молився, я не знаю. Я морально був готовий після Маріуполя вже отримати таку травму. Скажімо так, як не парадоксально це звучить, але не було якогось там психологічного удару. Було усвідомлення, що мені прийдеться в чомусь починати життя заново. Не було. Я не знаю чому.

Психологічно загартував Маріуполь настільки. Тому що я був на межі. Хто на межі, він розуміє тут або так, або так.

Богдан після втрати руки. З особистого архіву Богдана

"Що таке протез? Це як інструмент, як плоскогубці"

Це механічно-тяговий протез. Це саме перший протез, який мені дали тренувальний, але він силовий. Тобто на ньому можна віджиматися, на ньому можна якісь вправи фізичні робити.

Взагалі, що таке протез? Ну, це як інструмент, як плоскогубці. Я його використовую, коли він потрібен.

Коли дістаєш отаку травму, починаються фантомні болі. Тіло перекошує, сухожилля перетягує. Ну, тобто, такі процеси деградації. Хочу запустити проєкт такий, щоб наші бойові медики навчились досить таким нескладним маніпуляціям: знімати протрузії, робити масаж.

Був вже не один експеримент у нас, хлопці дуже задоволені. Тому що відновлюється кровообіг, і за ним все-все-все. І от було б дуже важливо запровадити такий проєкт. Маніпуляції нескладні, фахові медики це знають. От передати ці знання. І було б легше служити.

Ми усі хворі, перетягнуті тими броніками. Його дві години можна носити (бронежилет — ред.) на добу, а ми в них жили, спали. Це все треба лікувати й підтримувати.

Лікар робить масаж Богдану, аби поліпшити кровообіг. Суспільне Дніпро

"Доведеться воювати всім. Хочеш, не хочеш"

Основне моє завдання рекрутинг, тобто реклама армії. В мене є результати. Я пояснюю. Нам доведеться воювати всім. Хочеш, не хочеш.

Дуже залякані (новобранці — ред.). Але коли вони бачать реалії, коли з БЗВП приїжджають до нас в бригаду, у хлопців здивування і надія. Тому що відношення до них людське, сімейне. Я дуже ціную 128-му за такий підхід.

Ви ж заявки чуєте. "Українців не повинно бути, як нації". А під словом "українці" ставимо волю. І все. Це про волю. Я це розумію. Я вільний.

Сержант 128-ї бригади ТРО Богдан . Суспільне Дніпро/Юрій Тинний

Зібрав близько трьох мільйонів для армії, розмальовуючи тубуси

Коли малюю, я забуваю про біль. Не лізе дурне в голову. Лізе хороше.

Я ці тубуси брав у художниці, розмальовані для армії. Маша Гордєєва, така художниця є у нас. Дуже гарно малює і дуже допомагає цими тубусами армії. От якось взяв її тубус, роздивлявся, роздивлявся, воно вишиванка. А вона попросила привезти якісь, по-моєму, фарби. І я взяв тубуси, просто от сіли й намалював вишиванку. Це не складно, це геометрія в чистому вигляді.

Один тубус волонтерам передав, а воно й ексклюзивний, тому що однією рукою. Отак от пішло. Зараз хочу серію зробити, виставити на якийсь аукціон, якихось "мавіків" хлопцям добути, джипа якогось. Головне життя зберегти, а все решту намалюємо ще.

Я працював до цього, робив як хобі меблі лісові. Вивіски якісь різав фрезером для лісництва. Отаке малювання. Колись спробував маслом намалювати картину. Не було в мене такого заняття постійно. Це з війною. Талант знадобився отакий, от він виліз.

Я спілкуюсь з волонтерами, даю їм наші потреби. Вони під наші потреби підшукують або транспорт, або мавіки. І через мене просто контактуємо. Волонтерів теж треба якось зустрічати, треба якось давати зворотній зв'язок. Ну, я цим займаюсь, тому що комусь треба і цим займатися. В армії часу мало, от мене трошки є на це. Ну, от якось так.

Загальна сума — десь три мільйони. Ну, просто я ж не брешу людям. Я по-чесному приходжу і кажу. Моїм хлопцям треба.