За інформацією: Суспільне Суми.
Ніка. Суспільне Суми
На одному з таких вишколів, каже Ніка, познайомилась із “госпітальєркою” на псевдо “Гайка”.
“Я побачила її неймовірну відданість, її полум’я в очах, неймовірно красу, і попри те, що вона вже була “Госпітальєркою” вона знаходила всі можливі вишколи, приходила і вчилася. Незважаючи на те, що вона вже була на бойових, і це був час між бойовими. В очах інших курсантів я була такою собі дитиною, у якої молоко на губах не обсохло. А вона до мене поставилася так: “Що ти хочеш дивитись — дивись, хочеш практикуватись, давай. Хочеш, щоб я ще щось показала – давай”. І вона взагалі нічого не соромилась, вона могла роздягтись, щоб я її мотала, трава, ліс все одно. І після того я зрозуміла, що я хочу в “Госпітальєри”. Її позивний “Гайка”, і якщо ти це бачиш, то земний тобі уклін і подяка”, – каже Ніка.
Ніка. Фото медикині 71 окремої бригади ДШВ Ніки
Ніка потрапила в “Госпітальєри” після рекомендації посестри.
“Я в той момент волонтерила у Львові, допомагала американському інструктору. Вона мені ввечері пише: “Я була в Києві на такій-то точці, там буде вишкіл “Госпітальєрів”. Я беру квиток, лечу на вокзал, сідаю в потяг, на ранок йду від вокзалу до місця, де були ці збори. Я була в тяжкому “броніку”, який важив здається 18 кг, загалом не те що зараз “облєгчьонка”, той “бронік”, я не побажаю нікому носити. Але ж я вважала, що я крутіша за всіх чоловіків”
Ніка говорить, що її перший бойовий вихід відбувся на Запорізькому напрямку:
“Це взагалі була цивільна бабуся, яка під час “прильоту” злетіла з велосипеда, бахнулася головою об бетонну східцю і собі травмувала голову, тобто я бачила травму таку, на яку я навіть не готувалася. А потім перший військовослужбовець поранений, то було простіше. У нього було поранення руки, і він був на затягнутому турнікеті, я пам’ятаю, що я не зробила, про що жалкувала. Це те, що я побоялася ту рану руки тампонувати й турнікет попускати, думала, що якщо я попущу турнікет, то він витече кров’ю”.
Ніка. Суспільне Суми
Під час евакуацій поранених, каже Ніка, кожен поводиться по-різному, але головне – врятувати людину: “Бувало таке, що ледь не всі бандажі пішли у мене на одного важкопораненого. Це мене навчило того, що їх треба брати багато. Часто так буває, що коли ти тампонуєш цю рану, то тобі знадобиться більше часу, ніж він уже задихнеться по дихальних шляхах".
І от, якщо я чую, що він кричить, поки я пхаю бинт у рану, то це значить усе добре, у мене є час. І я, як учора пам’ятаю, несамовитий крик пораненого з Бахмуту, у нього було попадання в ногу, її розбило до невпізнаності, ми його дуже довго чекали, і я знала, що якщо я не попущу турнікет, то там буде ампутація, і я вирішила цю рану тампонувати, я дуже хотіла турнікет попустити. Рана величезна, я запихаю в неї бинт, і він на кожен мій рух із просуванням бинта в рану кричить таким охриплим голосом, наче ти людину живцем ріжеш. Я цього не забуду ніколи”.
Ніка з військовослужбовцями. Суспільне Суми
Іноді, каже Ніка, їй сняться поранені.
“Ми уже їхали з кінця нашої зміни, тобто це було 12 ночі, нас мали змінити. Ми їхали з надією поспати, помитися і поїсти, але по дорозі на точці зміни бачимо замість екіпажу, що точку зміни зірвано, все розкидано і там багато тяжких поранених. Ми забираємо цих двох людей, які виглядають як м’ясорубка”
Ніка з військовослужбовцем. Суспільне Суми
Ніка пригадує, люди були тяжкопоранені.
“Якщо від шоку в людини спочатку серцебиття стає частим, то у них навпаки, і я розумію, що або так, або ні, справа в секундах. Я йому ставила кістковий доступ, бо в вену ніяк неможливо було потрапити, я заливала розчини, але в мене не було можливості заливати кров. І я розуміла, що якщо він не доживе до стабпункту, то все, що я зробила, буде дарма. Усі мої сили дарма, ризик дарма, і машина була зайнята. Я була не впевнена, що я зробила правильний вибір, бо хтось там залишився лежати, і якби ці померли, і ті померли, бо я їх не забрала, то я б винила себе. Але вони вижили, бо вони доїхали до “стабіка” і там їм перелили кров”.
Архівна світлина. Фото Медичного батальйону «Госпітальєри»
До 71 єгерської бригади ДШВ, каже дівчина, долучилась у грудні 2023 року.
“Мої бійці спочатку косилися на те, що я піду з нами на бойові. А потім, коли вони зрозуміли, хто я така, й що я там роблю, то вони мене дуже любили. І моя репутація завжди йшла попереду мене, і мене всі слухалися. Тому, коли я була вимушена перевестися з бойових, то це мені далося тяжко. Власне я перевелася лише тоді, коли зрозуміла, що я помру по здоров’ю і підведу групу. Я перенесла кілька операцій, потім була реабілітація, і я була призначена інструкторкою по бригаді, щоб тренувати не одну групу, а набори всієї бригади”
Ніка. Фото медикині 71 окремої бригади ДШВ Ніки
Робота медичною інструкторкою, каже Ніка, також займає багато часу.
“У мене були ситуації, коли взимку я мала по 12 груп на день, це було орієнтовно 12 годин занять, тільки на відкритій місцевості, тільки в умовах реальних бойових дій. І я стояла на одній точці, і проводила заняття в посадці. Я знаю, що вмію викладати так, щоб це принесло користь, і знаю, що цей труд комусь врятував життя”, – говорить Ніка.
Ніка почала їздити на бойові, коли їй було 18 років, та додає, вона ні про що не шкодує.
Ніка. Фото медикині 71 окремої бригади ДШВ Ніки“Я бачила жінку, катовану електричним струмом, через те, що її катували й питали, де переховується група українських солдатів, якої фізично не було. Тобто вона навіть якби хотіла, фізично не могла сказати. І її не вбили, але дуже довго катували. Я бачила зґвалтованих, говорила з людьми, ми звільнили населений пункт, я туди заходжу, питаю, чи є хтось, хто потребує медичної допомоги, вони кажуть, пізно вже. А я кажу, а як до вас окупанти ставилися?"А вони: “У нас було все добре, з усього села зґвалтували лише двох неповнолітніх, і сказали, якщо ми не будемо скаржитися, то більше ґвалтувати не будуть. Тому ми не скаржилися, бо інакше Буча буде”. Коли я це почула, то зрозуміла, чи жити в такій державі, чи померти, то краще померти”.
Ніка з пораненим військовослужбовцем. Фото медикині 71 окремої бригади ДШВ Ніки
Окрім Сумщини Ніка воювала на Бахмутському та Запорізькому напрямках, звідти, каже, має різні спогади.
“Зараз ми почнемо з того, що в мене особисто в рюкзаку. Це ледь-ледь історія з гумором. У мене тут два пера фазана. Історія така, у мене в дитинстві була Червона книга — рідкісні тварини нашої країни. І радістю, які в мене були – дістати цю книжку та знайти там фазанів, вони мені неймовірно подобалися, і дописувати ручкою — це “красавка”. Коли я виросла, потрапила на Донбас і побачила там величезну кількість фазанів, це було як взагалі така мрія, яка магічно стала дійсністю, що я не втрималася і приєднала до свого медичного рюкзака пір’я фазанів”.
Тренінг. Фото медикині 71 окремої бригади ДШВ Ніки
Нині, каже Ніка, у неї є мрія: повернутися жити до столиці.
“Я в Києві безперервно почала жити з 17 років, там закінчила автошколу, випустилася з медичного, жила в різних районах, працювала, волонтерила, вперше записалася волонтеркою в ДСНС, я там пройшла ТЦК і звідти поїхала на фронт. Вважаю себе киянкою, я дуже люблю місто Київ – це моя батьківщина, це моє прекрасне місто, я люблю мегаполіси. Це прям моя мрія повернутися в Київ, в який не будуть прилітати ракети й гинути жінки та діти”, – каже Ніка.
Читати ще
Читати ще
Закінчила школу екстерном, має два фахи: історія 19-річної «госпітальєрки» з Чернігівщини
