Фото: Оксана Парфенюк/ ФБ сторінка Левченко Ганна Левченко з чоловіком
«Вашого чоловіка повезли»
Уранці того дня я пішла за продуктами. Знайти щось їстівне в Маріуполі тоді було складно. Центральний ринок і супермаркети не працювали. Найближче місце, де можна було щось купити, — так званий екоринок «Едельвейс». Від нашого помешкання — понад кілометр, транспорту нема, а ще ж величезні черги. Тож буденний похід по їжу легко займав кілька годин. Тим часом мій чоловік Анатолій сидів удома з нашим 21-річним сином Артемом, у котрого невербальний аутизм. Залишати Артема самого ми не могли.
Я верталася, підійшла до під’їзду, побіля сиділи сусіди. У той час усі готували на багатті, бо газу не було. Кажуть: «Тут хтось приїхав, вашого чоловіка вивели та повезли».
Спочатку я не сприйняла все серйозно, не усвідомила, що сталося. Побігла нагору, а у квартирі із сином сидить сусідка. Вона розповіла, що до неї постукав Анатолій, попросив приглянути за сином, з ним було двоє незнайомців. Більше нічого вона не знала.
Я знову побігла вниз, розпитала сусідів, хто що бачив. Усе, що змогли сказати — це була якась стара машина без номерів. Так і не дізналася, хто й куди забрав мого чоловіка. Що я могла зробити? Вирішила чекати. Приголомшена, сиділа біля під’їзду, поки не стемніло. Уже ввечері прийшов знайомий, з яким наступного дня ми всі мали їхати з міста. Речі були зібрані, машина готова. «Анатолія Миколайовича забрали, його нема», — сказала йому. Новина шокувала. Ми трохи посиділи й домовилися вранці почати пошуки.
Безплідні пошуки
Неподалік було районне відділення поліції, яке вже зайняли окупанти. Це перше місце, куди нам спало на думку звернутися. Біля воріт я дуже довго пояснювала черговому, що не знаю, хто приїхав, чому забрали і так далі. Вони перевірили й відповіли: немає такого. Ще й посміялися. Тоді ловили багато всяких мародерів, забирали у відділок, лупцювали, а вранці віддавали родичам. Мабуть, подумали, що мого чоловіка теж узяли серед таких. Потім ми поїхали в комендатуру, там сказали, що взагалі не займаються таким.
Після комендатури вирішили їхати в Мангуш. У ньому всі разом проходили фільтрацію, знали, що там є прокуратура. Це було фактично навгад, ми просто не знали, що робити й куди ще звертатися. У прокуратурі Мангуша до нас вийшов чоловік у шортах, шльопанцях і майці. Виявилося, це головний прокурор. Він розповів, що в Маріуполі вже працює прокуратура, порадив їхати туди й написати заяву. Її почнуть розглядати, можливо, що-небудь з’ясується. Із цим подалися назад.
«Режик-нацик». Історія режисера, що пережив облогу Маріуполя, донецькі в’язниці та повернувся в Україну. Частина 1. Окупація
Кожного дня я бігала туди-сюди між інстанціями, намагалася щось дізнатися. Але все марно. Ніде про мого чоловіка не знали. На додачу треба було оформлювати документи на сина, щоб отримувати хоч якусь пенсію.
Фото: EPA/UPG Проспект Миру, Маріуполь, 12 квітня 2022 р.
Місяць за одну мить
Через тиждень до нас прийшов чоловік. Один з тих, хто забрав Анатолія. Щойно тоді я дізналася, що чоловіка заарештували за обвинуваченням в екстремізмі через публікації в інтернеті. Той хлопець шукав сім-карти й рецепт якихось ліків. Я випитала в нього номер телефону й ім’я. Ні звання, ні посади я не знала, хіба що він Руслан з МДБ. З натяків цього Руслана здогадалася, що Анатолій не в Маріуполі. Він сказав, що його забрали на місяць, потім справу передадуть слідчому, тоді можна буде отримати якусь інформацію. Тільки тоді я припинила бігати містом і намагатися щось дізнатися.
Ми залишилися удвох із сином. Довелося самотужки діставати воду, їжу та доглядати за ним. Ще треба було Артема ввести в якийсь ритм, а для аутистів будь-які зміни — це дуже непросто. За все попереднє життя він жодного разу не залишався сам, постійно з ним хтось був. Іноді я просила сусідку або невістку посидіти з ним, поки вирішувала справи.
У той час телефона в мене не було. Отримати картку місцевого оператора було складно, черги жахливі, сімок часто не вистачало. Тож на всі дев’ять поверхів нашого під’їзду мобільний мала лише одна жінка. На щастя, вона дозволяла дзвонити й лишати свій номер для зв’язку.
Місяць промайнув наче мить. Я дзвонила Руслану двічі. І двічі він казав, що ніяких зрушень немає, потрібно чекати, поки почнеться слідство, тоді можна буде розмовляти про щось. 20 червня, рівно через місяць після арешту, я знову подзвонила — і він дав номер слідчої.
Фото: facebook/Evgeny Sosnovsky Приготування їжі на багатті в Маріуполі, 2022.
«Без тебе нікуди не поїду»
Одного вечора через сусідку мені подзвонили, це була слідча. Вона повідомила, що Анатолій Миколайович у Донецькому СІЗО і його обвинувачують в екстремізмі. Сказала, щоб я приїхала, дала покази, привезла характеристику з місця роботи й інші документи. Також одяг, бо Анатолій був у тому, в чому його забрали. Я зрозуміла: їхати слід якнайшвидше й зробити все, що може йому допомогти.
Але потрапити в Донецьк змогла лише 14 липня. Доїхати автобусом було майже нереально, довелося просити сусідку з машиною. Усе, що в мене залишалося — це чотири тисячі гривень, але вона взяла тільки за бензин. У Донецьку було дуже неспокійно, долинали вибухи; розповідали, що по місту прилітає. Слідча, яка вела справу Анатолія, виявилася майже дівчинкою. Вона повідомила, що два місяці буде йти попереднє слідство, потім ще чотири — додаткове. Виходило мінімум пів року нам із сином доведеться виживати самотужки.
Слідча дозволила написати записку Анатолію. Також переказала повідомлення від нього. Чоловік умовляв виїжджати із сином. У відповідь я написала: «Без тебе нікуди не поїду. Тільки якщо почнеться лютий пи@дець».
Пізніше я дізналася, що ту записку передали майже через місяць. А я, наївна, думала, що він отримає її відразу. Того дня передала чоловікові першу передачу в СІЗО: одяг, продукти, засоби гігієни та ліки. Ліки збирали всім будинком, бо аптеки не працювали. Увечері вирушили назад до Маріуполя. Дорогою чули сильні вибухи, стало моторошно, бо спогади про життя під вогнем були ще зовсім свіжі.
Життя в очікуванні
Утеча з окупації скасувалася, почалося життя в очікуванні. По воду треба було ходити з пластиковими балонами на водоканал і потім підійматися на дев’ятий поверх. Раз на місяць нам видавали якусь убогу гуманітарку. На кожного члена родини за списком — масло, цукор, крупу, макарони. Потім вона діставалася тільки пенсіонерам, інвалідам і багатодітним. Ціни росли, а треба було не тільки виживати самим, а й збирати передачі в СІЗО.
Фото: EPA/UPG Місцеві в черзі по гуманітарну допомогу в Маріуполі, 29 квітня 2022 року.
Щонеділі приходили якісь люди й переписували, у яких квартирах живуть мешканці. Мабуть, з’ясовували, де порожні квартири. Усі далі готували на вогнищі, газу не було, але в липні дали електрику. Друзі дістали нам електроплитку, і це дуже допомогло. Проте все одно я періодично виходила на вулицю готувати на багатті із сусідами. Лишатися у квартирі без чоловіка, хоч і з сином, було моторошно. Виходила, радше щоб не відчувати самотність.
Поступово сусіди дізналися, що чоловіка заарештували, але всі мене підтримували. Принаймні особисто я не чула, щоб про нього казали, що він «нацик» або щось таке.
Навпроти нас почали розбирати будинок. У нього поцілили авіабомбою, цілий під’їзд обвалився. На завалах працювали рятувальники з Пітера, вони знайшли багато загиблих. Троє людей згоріли заживо, їх витягли чорними. Ще 15 загиблих дістали з-під уламків бетону, це були фрагменти, а не тіла. Скільки там загинуло, насправді невідомо, бо, я думаю, від багатьох не лишилося й фрагментів.
Фото: t.me/mariupolrada Зруйнований авіабомбою будинок навпроти дому Ганни
Під час боїв у нас біля автостоянки утворилося кладовище. Спочатку померлих просто складали на паркінгу, бо через мороз викопати могилу тоді було неможливо. Швидко назбиралося понад десять трупів. Пізніше люди стали помирати у власних квартирах: від хвороб, старості чи виснаження. Братська могила на автостоянці швидко розрослася до 30 тіл.
А ще були могили біля під’їздів. Так поховали мою мати. Улітку почалася ексгумація, спочатку взялися за могили, де багато людей. На автостоянці викопували тіла три дні.
У липні приїхали за похованими поруч із під’їздом. Я була, коли викопували мою маму. Її забрали в морг, а наступного дня призначили поховання. Було три варіанти, якщо безплатно — то це в траншеї без труни й навіть не в пакеті, просто кидали в яму. За шість тисяч рублів — у дерев’яному ящику. А щоб цивілізовано — то це 12–16 тисяч рублів. Біля могили батька було місце для мами, тож ми змогли зробити все по-людськи.
Фото: EPA/UPG Неідентифіковані загиблі, поховані на кладовищі в Маріуполі, Україна, 10 грудня 2022
«Алло, дзвонять із СІЗО»
На перший дзвінок Анатолія я не відповіла. Удень я старалася завантажити себе по максимуму, щоб увечері впасти й заснути. Так мене не турбували зайві думки, я берегла нерви. На вулиці стемніло — ти лягаєш спати. Чоловік подзвонив десь о 12-й ночі, я не підняла слухавку, бо номер невідомий. Пізніше зателефонувала незнайома жінка й запитала, чи дзвонив чоловік? А я ж не знала, з ким узагалі розмовляю. Може, це якась перевірка чи провокація? Я відповіла, що ніхто не дзвонив, нічого такого не було. Але з того моменту вже чекала на дзвінок. Бо з розповідей розуміла, що у в’язниці можна дістати все, що хочеш.
Урятуватися з Маріуполя. «Більшості з того, що я знав і любив, уже нема»
Уперше після викрадення я розмовляла з чоловіком у жовтні. Я була шокована, діалог вийшов сумбурним, але я дуже зраділа. Потім нікому не казала, що спілкуюся з ним. Анатолій завжди дзвонив уночі, бо в СІЗО такий розклад. Він диктував, що потрібно надіслати, які ліки, які продукти, що йому потрібно. Сама можливість почути голос чоловіка дуже надихала й підбадьорювала. Це було полегшення й підтримка для нас обох. Але потім усе одно була туга, бо я усвідомлювала, що він далеко й невідомо, скільки там лишатиметься.
Фото: надано героїнею Краєвид з вікна квартири родини Левченків, весна 2023-го.
«Коли я побачила Анатолія, то була наче в ейфорії»
Не сумнівалася, що чоловіка заарештували за доносом. Анатолій як головний режисер, керівник театру виступав за українізацію репертуару. І виступав принципово, через це виникло багато конфліктів. Коли в окупації дізналися, що відбулися збори колективу театру, ще подумали: «Дай боже, щоб не згадали». Але згадали. Хоча слідча мені сказала, що ніхто не доносив: «Це наші слідчі так гарно працюють». Я не стала сперечатися, але пізніше Анатолій мені розповів, що йому так прямо й сказали, що донос був.
Я себе налаштувала на те, що чоловікові призначать адміністративне покарання. Спочатку чекала до Нового року, потім чекала знову. Здавалося, це триватиме нескінченно. Утім завжди вірила в нього й знала: якщо йому треба в чомусь розібратися, то він розбереться. Навіть якщо це буде кримінальний кодекс. Анатолій розповідав, що з ним в одній камері сидить юрист і вони разом пишуть клопотання щодо звільнення. Через перехід на російське законодавство в його справі сталася колізія, і, за новим кодексом, він не мав отримати кримінальне покарання. Очікували відповідь на клопотання. Раптом 9 березня вранці подзвонила слідча й повідомила, що Анатолія відпускають. Сказати, що я була шокована — нічого не сказати. Не очікувала, що це може бути так несподівано. Пощастило, що саме того дня повезли передачу в СІЗО й чоловіка було кому зустріти.
До вечора сиділа вдома й чекала, що вони приїдуть з Донецька. Коли я побачила Анатолія, то була наче в ейфорії, здавалося, що все це неправда. Ось він, і все одно ніби нема.
Я приготувала вечерю й нагріла води помитися. Увечері ми дзвонили знайомим, тим, хто лишився живий і хто був на зв’язку. Випили трохи горілки.
10 місяців в’язниці зробили свою справу. Він дуже змінився, схуд — це перше, що впало в очі. Синці під очима, ще більше посивів, знервований. Але характер не змінився. Перший час тюремні звички давалися взнаки, особливо сленг, не відразу минуло, це в’їдається. Звісно, дуже похитнулося здоров’я.
Фото: Оксана Парфенюк / ФБ сторінка Левченко Ганна Левченко з чоловіком і сином.
Я дуже хочу, щоб зробили відомими тих, хто написав на мого чоловіка наклеп. Ми не можемо назвати їхні прізвища, але здогадуємося, хто це. Вони не приховували антипатії до того, що робив Анатолій тоді, у них була відкрита конфронтація. Хочу, щоб про їхню ницість знало якомога більше людей. Я майже рік прожила в окупації й бачила, як змінюються люди й змінюється їхнє життя. Треба враховувати, що там пропаганда й телебачення працюють на повну. Багато тих, хто лишився, підтримують Росію через доволі різні причини. Це не завжди фанатизм, іноді просто пристосуванство чи намагання вижити.
***
Улітку 2023 року Ганна, Анатолій і їхній син Артем нарешті виїхали з Маріуполя. Наразі родина проживає в Кропивницькому, Ганна доглядає сина, а Анатолій продовжує творчу діяльність у місцевих театрах.
«Режик-нацик». Історія режисера, що пережив облогу Маріуполя, донецькі в’язниці та повернувся в Україну. Частина 2. На Ізольді
Іван Станіславський, журналіст
