За інформацією: Суспільне Дніпро.
Варвара Нарівська тримає портрет свого сина Ярослава Харченка. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін
За словами жінки, у березні 2024 року зник безвісти найкращий друг і однокласник Ярослава. Відтоді, підозрює Варвара, її син ухвалив рішення долучитися до війська. Бойовий шлях чоловіка розпочався в місті Ізюм на Харківщині у 21 рік з посади командира відділення та стрільця-санітара.
"Я підозрювала, розмовляла з ним неодноразово. Спочатку він казав, що в мене є такі наміри, можливо в майбутньому я теж піду на війну. Минулого року восени він приїхав додому і повідомив, що він твердо вирішив вступити до лав Третьої штурмової бригади. Сказав, що потрібно щось робити, не можна сидіти й чекати. 23 жовтня минулого року підписав контракт. Перед Новим роком він закінчив військову підготовку. Він впевнений був, що з ним усе буде добре, впевнений у собі й що з ним нічого не станеться", — розповіла Варвара.
Вона зазначила, що перше бойове поранення син дістав у лютому 2025 року, коли рятував пораненого військового.
"Зі слів його побратимів, він ніс на собі пораненого, який майже вдвічі більший за нього, і полоненого перед собою вів. У цей час спрацював "скид", і він отримав численні осколкові поранення. Тобто все тіло в нього було посічене уламками. Він мені тільки голосовим відправив, що "мама, я 300-й, ми взяті в госпіталь, зі мною все нормально", — пригадала жінка.
Варвара розповіла, що востаннє бачила Ярослава 24 лютого 2025 року, коли той приїхав після оздоровлення в санаторії. Син провів удома лише одну ніч і на ранок поїхав до військової частини, зазначила вона.
Військовослужбовець Третьої окремої штурмової бригади Ярослав Харченко. Фото з особистого архіву Варвари Нарівської
"19 травня ми з ним розмовляли. Він каже: "Мамо, не буду на зв'язку близько 20 днів, бо нам немає чим заряджати телефони". Це він мені вранці сказав. І каже, що сьогодні о 19:00 ми їдемо на позиції. Дивлюсь повідомлення о 17:00: "Мамо, я вас всіх дуже люблю. Я поїхав". Оце останні були його слова. Після того не було у мене зв’язку з ним. 22-го числа нам принесли сповіщення, що він зник безвісти, але я вірила, що він, можливо, на позиціях, а з ними втратили зв’язок. А він живий і знайдеться. А 24-го нам принесли сповіщення про те, що 20 травня о 8:30 він загинув", — розказала мати Ярослава Харченка.
За її словами, тоді армія РФ обстріляла позицію, де знаходилося відділення, яким командував Ярослав, — поблизу села Новоєгорівка на Луганщині, біля населеного пункту Надія. Військовий дістав поранення обох ніг через "скид".
"Його побратими почали рятувати. Кілька метрів не вистачило його до "еваку" віднести. Знову по ньому спрацював "скид" — його вороги вирішили добити. Він отримав поранення, несумісні з життям. Чотири дні не давали вороги забрати тіло з позиції. Дуже масивні обстріли були. Він мені востаннє приснився в ніч з 19 на 20 травня. Він лежить на траві, біля нього два раш*сти стоять з автоматами. Ліву руку він підіймає, дивиться на мене. Я розумію, що він поранений, я нічого не можу зробити. І від цього я прокинулася. І от у мене було таке передчуття. І саме смертельний удар у нього пройшов через ліву руку. І в легеню уламочок потрапив", — пригадала жінка.
Після отримання сповіщення, розповіла Варвара, вона не вірила, що син зник безвісти. І після повідомлення, що він загинув, — теж не вірила. До останнього сподівалася, що Ярослав живий.
"Коли ми приїхали 26 травня на упізнання, мене з боєм пустили до нього, і ми побачили, що це справді наш Ясик, наш синочок. Тоді я зрозуміла, що наш син загинув. Він був дуже чуйним, дуже таким уважним. Допомагав завжди всім. Він останнє віддасть, аби тільки було добре", — сказала жінка.
Куточок пам’яті Ярослава Харченка вдома у Варвари Нарівської. Фото з особистого архіву жінки
Поховали Ярослава Харченка 27 травня — за день до його 22-річчя, зазначила мати.
"Я йому досі пишу повідомлення, через деякий час стираю ці повідомлення і голосові відправляю. Я знаю, що його немає, знаю, що його більше ніколи не побачу, ніколи не обійму, але все одно таким чином я з ним спілкуюся. Прийду до нього на могилку, порозмовляю. Я готова все на світі віддати, щоб його знову обійняти. Оце єдине. Обійняти, ще раз відчути його тепло, його любов, ласку. Мені більше нічого не треба. Я цим живу", — розповіла Варвара Нарівська.
Читати ще
Читати ще
«Ми всі робимо одну справу: повертаємо героїв додому» — волонтер з Кривого Рогу, який вивозить тіла загиблих військових
