“Зараз не народжувати — це триндець українцям”. Три історії про вагітність, пологи й материнство без електрики й тепла

У ніч проти 9 січня, коли Росія випустила по Україні 242 безпілотники, 13 балістичних ракет, 22 крилаті та одну балістичну ракету середньої дальності, Катерина була на 25 тижні вагітності під крапельницею в одному зі столичних пологових. Двоє старших дітей — самі вдома, чоловік — на фронті, а Катерині не можна навіть рухатися. Тому коли на Київ полетіла балістика, вона не змогла піти в укриття й лежала з крапельницею на кушетці в коридорі. Хвилюватися їй теж не можна було.

Після вибухів у різних районах Києва почалися перебої зі світлом, опаленням і водою. В пологовому запрацював генератор. А в Катерини відійшли води.

— Це мій перший досвід передчасних пологів і я не бачу жодної іншої причини, чому так трапилося, окрім стресу, — говорить Катерина. — Мої старші діти народилися в мирній країні, пологи були з підтримкою чоловіка. Я втратила свою третю вагітність іще до повномасштабного вторгнення й дуже важко перенесла втрату. З цією ж вагітністю все складно було від самого початку.

В Україні досі немає досліджень про вагітність, пологи й материнство за час повномасштабного вторгнення. Загальні дані громадського здоровʼя свідчать про зростання материнської смертності на 37% протягом 2023-2024 років, про збільшення кількості ускладнень різного характеру в жінок протягом вагітності, про високий показник кількості кесаревих розтинів у порівнянні з європейськими показниками, й чи не найважливіше — про щорічну тенденцію до зменшення кількості новонароджених.

Минулоріч прогнозувалося, що теперішня зима тільки посилить ризики для материнства через постійні атаки Росії на енергетику. Адже відсутнсть електрики ускладнює роботу пологових будинків і лікарень. Попри це, жінки в Україні далі вагітніють, народжують і виховують дітей. І якщо запитати їх, чому вони наважуються на це все зараз, запитують у відповідь — а коли?

Торкнутися любові

Вранці, після того, як у Катерини відійшли води, консиліум лікарів вирішував, що робити далі. На такому терміні плід ще надто маленький: дитина розміром із великий кабачок, органи до кінця не сформовані, самостійно дихати не може. А от ризики як для дитини, так і для мами — високі. Лікарі дали Катерині вибір без вибору. Або кесарів розтин і, можливо, всі виживуть. Або ні. Інший шлях — чекати. Але тоді, можливо, не вдасться врятувати нікого.

Катерина ухвалила рішення, хоча насправді іншого виходу й не було. Операція тривала дві години й протягом усього часу Катерина була при тямі. Поки вона була на операційному столі, в пологовому тричі вимикали світло й лікарня переходила на генератор. Катерині не показали сина одразу після народження й вона настільки через це хвилювалася, що почалися проблеми із серцем. І мати, й дитя забрали одразу до реанімації.

— Я побачила сина лише наступного дня, — каже Катерина. — Мені ні слова не сказали, чи він взагалі живий. Я дуже хвилювалася, бо з перших пологів звикла, що мені одразу показують мою дитину. А тут виходить, що народила — і його треба було швидко забрати, покласти в кювезІнкубатор для новонароджених дітей, у якому регулюються температура, вологість і кисневе наповнення. Зазвичай використовують для новонароджених немовлят., підʼєднати його до ШВЛ, бо він занадто малий і ще не може сам дихати. Йому треба дорости хоча б до 33 тижнів. Коли лікарка побачила мій стан, вже через дві години після реанімації, вона принесла фото — мій син у кювезі, весь у катетерах, але живий. Мені не дозволяли до нього йти аж до ранку. А вранці я сама до нього під стіночкою пошкандибала.

Катерина в своїй квартирі у Києві 31 січня 2026 року. На початку січня її поклали у пологовому “на збереження”. У ніч, коли росіяни обстрілювали столицю балістичними ракетами, в Катерини відійшли води. Дитина народилась раніше строку — на 28-му тижні. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Хлопчик народився досить великим і сильним немовлям як для дитини, що зʼявилася на світ раніше за термін. 34 сантиметри зросту, 880 грамів. Брат і сестра назвали малого Даніель.

Лікарі, у тому числі й психолог у пологовому, говорили Катерині: дитина народилася на 25-му тижні, три з десяти за шкалою АпгарСистема оцінки стану новонароджених немовлят на перших хвилинах життя, яка дозволяє в подальшому визначити необхідність реанімаційних процедур.. Може, день проживе, може три тижні — "що ж ви хочете, але у вас ще двоє дітей є". Катерина спершу плакала, стресувала, а потім зрозуміла, що їй треба сфокусуватися виключно на стані Даніеля. Вона зціджувала для нього грудне молоко, старалася приходити в гарному настрої, розмовляла з ним.

Син Катерини Даніель в пологовому, підʼєднаний до апарату ШВЛ. Це найперше фото Даніеля, яке зробила лікарка після його народження і принесла показати його мамі. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Через десять днів Катерину виписали з лікарні й далі вона вже до сина приїздила. Намагалася піймати світло й воду в своєму будинку, щоб випрати пелюшки, сама ж милася в лікарні чи обтиралася серветками. Через перепади напруги пральна машинка зламалася й усі речі вона прала вручну. Щоб прасувати, доводилось чекати, як вночі дадуть світло, бо інверторний акумулятор не тягне праску. Після підйому сходами на одинадцятий поверх, де знаходиться її квартира, її шрам від кесаревого кровоточив. Катерина міняла повʼязку й далі займалася побутом.

Тим часом Даніель ріс, набирав вагу й дивився на маму через кювез. Через 20 днів після народження йому зробили операцію на серці, бо, як в у багатьох передчасно народжених дітей, у нього не встигла закритися серцева протока, яка зазвичай закривається ще в утробі. Для Катерини це був ще один вибір без вибору: Даніель або переживе операцію і все буде гаразд, або ніколи не зможе дихати самостійно.

— Ще в пологовий я запросила священника, який похрестив Даніеля. В нього є хрестик і іконка. Коли приїхав реанімобіль, Даніеля переклали з одного кювеза в інший, щоб відвезти в кардіоцентр. Я запитала лікаря, який віз дитину, чи забере той іконку і хрестик. Він відповів мені, що всяку фігню з собою не возить і я зрозуміла, що питати, чи візьмуть мене — марно. Я їхала за реанімобілем на таксі. Найбільше хвилювалася, що буде, якщо почнеться операція й буде обстріл. Мені сказали, що під час тривоги операції не зупиняються. Наш лікар оперував дитину, коли був обстріл Охматдиту — якраз розрізав хлопчика й на нього посипалися скло і пил. Але його почистили, зашили, всі лишилися живі. Уже після операції кардіохірург мене заспокоїв: так, дитина маленька, так, могли бути ускладнення, але операція пройшла добре.

Коли Катерину виписали з лікарні, Даніель залишався у відділенні реанімації. Хлопчику зробили операцію на серці. Жінка тим часом у квартирі без електрики намагалась встигати робити побутові справи та їздити в лікарню до новонародженого сина. Суспільне Новини/Іван Антипенко

31 січня, під час масштабної аварії в енергосистемі України, в Охматдиті згасло світло. Протягом тривалого часу його не було, але ні кювези, ні апарати ШВЛ не вимкнулися, бо працюють на акумуляторах. Катерина питала медсестер, на скільки часу вистачить батареї. Їй відповіли — на добу.

— Щось трапилося з генераторами й лікарі ходили це зʼясовували. Медперсонал казав мені за електрику: не хвилюйтеся, це наша відповідальність. Я розумію, що це дійсно так, але дитина ж моя, — каже Катерина. — 41 рік тому я народилася передчасно на 28 тижні, у тому ж пологовому, що й Даніель і два місяці провела в Охматдиті. Я важила кіло сто. Він зараз проходить мій шлях. Я ніколи не розуміла, як важко моїй мамі було дивитися на своє дитя під апаратами. А тепер розумію.

9 лютого Даніелю виповнився місяць, він ще має знаходитись в Охматдиті. А Катерина й далі їздить до нього щодня. На безіменному пальці правої руки в неї видніється слід від обручки. За правилами лікарні, щоб просунути руку в кювез для новонароджених, треба знімати всі прикраси. Катерина вперше за 16 років шлюбу перевдягла обручку на ліву руку, аби торкатися сина й він відчував її присутність.

Даніель у київській дитячій лікарні Охматдит. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Перша шапочка та іграшки Даніеля. Кролика йому подарували в кардіоцентрі — як і всім дітям, яких там оперують. Восьминіжок — іграшка для передчасно народжених, її щупальці імітують пуповину. Дитина в кювезі може триматися за них і не смикати випадково катетери. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Для родини ця дитина не була запланована. Катерині було важко говорити про втрату третьої вагітності й вона настільки боялася, що через війну втратить старших дітей, що протягом тривалого часу вони жили за кордоном. Вона завагітніла, коли приїхала в Київ у відпустку до чоловіка. Після того вирішила вже лишатися й народжувати в Україні.

— Я не жила в Києві під час війни. І для мене, й для дітей це все нове. Тому я думаю, що трохи не справилася зі стресом. Я налаштовувала себе, що все має бути гаразд — але малий, мабуть, вирішив сам, що йдіть ви всі зі своїми обстрілами, відключенням, що мама замахалася зі мною ходити на 11 поверх, я краще в теплому кювезі полежу. Але з приводу того, народжувати чи не народжувати зараз дітей в Києві. Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Зараз не народжувати — це триндець українцям. Так, ця дитина не була запланована, але вона зʼявилася. Я борюся за свого малого, бо хочу, щоб він жив. Я не знаю, як це передати.

Катерина робить вдих і далі продовжує:

— Знаєте, я люблю всіх дітей однаково. От у мене було їх двоє, а стало троє. І ця любов автоматично перейшла на всіх трьох.

Сину Катерини нещодавно виповнився місяць. Хлопчик, який народився передчасно після ночі одного з наймасованіших російських обстрілів Києва, вже переніс операцію на серці і ще має перебувати в Охматдиті. Катерина їздить до нього щодня. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Перша адаптація

Коли 22 січня в будинку Юлії на Київщині вимкнули світло, її чоловік, військовослужбовець Микита, був у добовому наряді, а Юлія на сьомому місяці вагітності. На той момент вона ще не знала, що світла не буде близько пʼятдесяти годин. Для будинку це означає, що опалення також не буде, а тоді на Київщині вдарили пʼятнадцятиградусні морози.

— Ми якось не сильно про це тривожилися раніше, — говорить Юлія.

— Ну не так. Не сильно, але Юля постійно питала — що ми будемо робити, — усміхається Микита.

Газовий котел, який обігріває дім, у випадку відключень світла родина підключає через зарядну станцію. Але надовго її заряду не вистачає, треба генератор. На той час генератора в Юлії й Микити не було. Юлія пішла до сусідів, які забрали станцію, підзарядили її від генератора і повернули, бо самостійно її підняти вагітною тяжко.

Юлія вдома на Київщині, 28 січня 2026 року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Юля на сьомому місяці вагітності. Її чоловік Микита — військовослужбовець. Суспільне Новини/Іван Антипенко

— Що ми робили, коли світла не було? Поки зарядна станція була в сусідів на зарядці й не було опалення, я просто собі лежала, читала книжечку від лампи, бо що ще робити? — розповідає Юлія. — Як повернувся Микита зі служби, ми поїхали в Пущу, набрали води, бо в нас тут у криниці, коли немає світла, не працює насос. Погуляли там у лісі, потім поїхали до друзів. В нашому будинку було десь градусів із десять. Ми спали в спальниках.

— Ми вирішили купити генератор на такі екстрені випадки, бо тягати десятикілограмову станцію заряджатися до сусідів на сьомому місяці вагітності — таке собі, — каже Микита.

— Хочеться все ж бути автономними, для відчуття безпеки. Але зараз це не так просто — купити генератор. Їх нема в продажі, а ті, що є, поганенькі. Треба робити передзамовлення, чекати. Ми свій генератор купили на olx вживаний.

— Сьогодні вранці Микита тестував, чи зможу я без нього завести генератор. Не дуже складно, але й не дуже приємно, бо треба різко дьорнути.

— Але самій їй все одно буде важкувато це робити постійно.

Микита вчить Юлю самостійно заводити генератор на той час, коли він буде на службі. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Юлія й Микита одружилися цього літа. У серпні, в останній день перед відʼїздом Микити в зону бойових дій, до них у гості прийшов сусід, девʼятирічний хлопчик. Він приніс вазон і попросив Юлю вгадати, що в ньому посадив. Юля не вгадала. Сусід радісно повідомив, що він посадив кавуна. Юля тоді посміялася, що може і в них скоро виросте кавун. А через місяць, коли Микита вже був на Донеччині, Юля почала здогадуватися про вагітність. Минув тиждень, Юлія зробила тест і побачила, що чекає дитину.

— Я не здивувалася, але трохи стресонула. Я ж перший раз вагітна! — сміється Юля. — Зразу набрала свою подружку, теж вагітну, і спитала її, що тепер робити. Записала Микиті кружечок, що в нас є новини, все супер, але давай обговоримо.

— А й так знав, що вона вагітна. Це було просто зрозуміло, — каже Микита.

Дата пологів для Юлії призначена на квітень цього року. Юлія каже, що все йде за планом. Вони з Микитою познайомилися під час війни, одружилися під час війни, повінчалися під час війни і просто раді, що зараз у них ще й буде дитина.

Юля дізналась про вагітність, коли Микита вже був на Донеччині на безстроковій ротації. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Пара одружилась влітку, бо хотіли сімʼю. Про народження дитини, яке хтось відкладає на “після війни”, вони кажуть: “Ми просто не знаємо, коли це “після” настане”. Суспільне Новини/Іван Антипенко

— Єдине, що було сумно — коли Микиту відправили на ротацію в зону бойових дій безстроково. Раніше це були тримісячні ротації. А перший триместр я була сама і на третьому місяці не було жодної інформації про те, чи Микита повернеться. Я плакала, сумувала, але потім, у грудні, в нього була відпустка й ми провели її разом. За час відпустки у мене якось вже сильно виріс живіт і все стало реальним. Бо жити в селі, за містом, у будинку без чоловіка — це трохи сумно. Хочеться просто підтримки, уваги, щоб хтось був поруч. Добре, я лише вагітна. Але є жінки, в яких один, двоє, троє дітей і їхні чоловіки нас захищають. Ці діти не бачать своїх батьків і потім не впізнають свого тата.

Кілька днів тому на УЗД Юлія й Микита дізналися, що чекають на дівчинку. Вони не планували знати стать дитини до пологів — але лікарка, що робила діагностику, не запитала в них про це й просто повідомила.

Нещодавно на УЗД пара дізналась, що вони очікують на дівчинку. Суспільне Новини/Іван Антипенко

— Чому ми вирішили мати дитину? Це не ми вирішили, це еволюція вирішила, — сміється Микита. — Є ж дослідження, що після воєн відбувається сплеск популяції. А тут не буде після.

— Ми не знаємо просто, коли це "після" настане, — каже Юлія. — Ми одружилися, бо хотіли сімʼю. Періодично мене хапає таке зло, що не може бути просто нормально. Щоб усі вдома, ми можемо створювати спільний бізнес, почати якусь свою справу. А коли народиться дитина, то я взагалі не знаю, що буде. Поміняється взагалі все.

— Та якось буде. Ми ж до всього адаптуємося, — спокійно каже Микита. — Люди завжди адаптовуються.

Дата пологів для Юлії призначена на квітень цього року. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Цикл життя

Анна заварює чай на кухні, поки Афіна невдоволено варнякає в гойдалці біля вікна, забитого фанерою. Кілька шибок у будинку винесло ще в липні під час атаки дронами на Київ: шахед прилетів у сусідній двір. Тоді Анна була ще вагітною. Афіна народилася у грудні й зараз їй майже два місяці.

— Перед народженням дитини мене, чесно кажучи, більше хвилювало те, що в Києві обстріли, а ми — у приватному будинку. А не те, буде світло, чи ні, — каже Анна, беручи на руки Афіну і йде в спальню.

Двері між кімнатами завішані шторами, аби зберігати тепло. Родина нещодавно купила генератор, аби в домі постійно були опалення й світло. Раніше електрику подавали лише через акумулятори, яких вистачало на 12 годин роботи газового котла. Щоб економити заряд акумуляторів, чайник і холодильник не вмикали. Все, що треба погріти, й далі гріється на газу.

— Є також дровʼяна пічка, яка стоїть у центральній кімнаті. Якщо відкрити двері в спальню, тепло від неї буде заходити сюди, — пояснює Анна. — Найскладніший день був, коли світло вмикали на 3-4 години вночі. Фактично ми лягали спати в холодному будинку. Декілька ковдр, гарячий чай, гаряча водичка у пляшках.

Анна з новонародженою донькою Афіною в будинку батьків її партнера на Київщині, 27 січня 2026 року. Партнер Ані воює на сході. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Афіні два місяці. Дівчинка народилась у грудні у Києві. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Без допомоги рідних Анна з дитиною впоратись не змогла. Її партнер на війні. Завішувати шторами виходи з кімнат вигадала бабуся Афіни, дідусь закупився акумуляторами і генераторами. Коли він не може, цим господарством опікується прадідусь Афіни. Він же й показує, як усе працює. Усе це встигли підʼєднати до 9 січня, коли почалися тривалі відключення.

— Найнезручніше, коли вимикається котел і немає води, а дитину треба помити, — каже Анна. — Найчастіше мені допомагає хтось із рідних. Один раз я пробувала сама: треба спершу нагріти воду на газу, потім тримати малу, поки її миєш. Ще неприємно, коли її треба мити, а у ванній холодно. Вона не те щоб кричить, їй ніби нормально, але мені скоріше за неї холодно.

Чоловік Анни на війні. Піклуватись про маленьку Афіну жінці допомагає його родина на Київщині Суспільне Новини/Іван Антипенко

Дідусь Аніного чоловіка показує як вони у приватному будинку облаштували автономну генерацію електроенергії Суспільне Новини/Іван Антипенко

Прабабуся Афіни допомагає готувати. Все, що можна приготувати чи нагріти на газу — робиться саме так. Електроенергію економлять Суспільне Новини/Іван Антипенко

Анна каже, що коли малючка підросте, то вона не стане від неї приховувати, що таке війна. Вона розуміє, як багато доведеться пояснювати дитині. Що коли будуть вибухи — то це вибухи, а не сусіди роблять ремонт чи якісь інші вигадки. Але поки що Анна заколисує малу, а Афіна не хоче спати й дивиться на маму, ніби не розуміючи, чого від неї вимагають.

— Був момент, коли були обстріли й малючка не спала. Я вже скаженіла, а вона кричала й не розуміла, чого хоче. Для мене це було складно емоційно. Але ще мене лякає момент, коли моя дитина зіткнеться з соціумом. У мене така бульбашка — націоналістичних, свідомих поглядів. Я хочу, щоб моя дитина говорила українською мовою. А коли проходжу повз майданчики, де діти спілкуються російською — діти, які вже народилися під час війни — то я цього не розумію. Я за це більше переживаю. Мій коханий воює, щоб нам трохи краще було жити в цій країні. Мені хочеться продовжувати життя тут. Попри всі складнощі.

Анна хоче розповісти і пояснити Афіні, що таке війна, коли та трохи підросте. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Анна з її партнером разом уже довго. Рішення мати дітей вони прийняли саме під час повномасштабної війни. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Анна кладе Афіну в колиску й починає її розкачувати. Народження малої стало найщасливішим днем і в житті Анни, і в житті її коханого. Пара вже давно разом, але про дітей задумалися вже після початку повномасштабного вторгнення. Довго це бажання не озвучувалося. А потім озвучилося.

— Ну а відкладати до чого? До якоїсь більшої війни, яка може статися в світі? Чи нової епідемії? Ми ж не знаємо, як буде далі. Так можна перечекати багато років і не мати малючків. Багато всього відбувається у світі, багато є втрат і всього. Але все одно життя триває. То чому б не жити ще одній людині?

— Є така думка серед молодих пар і молодих жінок зокрема, що світ постійно горить і немає сенсу приводити сюди нових людей. Але люди народжують дітей, а світ горить усе більше. Тебе це не лякає? — запитую я в Анни, поки вона перекладає Афіну на пеленальний столик.

— Світ горів і коли була Перша світова війна, — спокійно відповідає Анна. — Світ продовжував горіти, коли була Друга світова війна. Але життя циклічне. Рано чи пізно ця війна теж закінчиться. Я сподіваюся на це.

Анна й Афіна граються в додатково утепленій кімнаті приватного будинку. Суспільне Новини/Іван Антипенко

Новини України