«Зараз тут понад 4 тисячі квадратних метрів добра». Благодійниця з Чернівців про розбудову прихистку для дітей

За інформацією: Суспільне Чернівці.

Марта Левченко. Джерело фото: Facebook/Даша Тендітна

Благодійниця Марта Левченко понад десять років працює з дітьми та їх батьками, які потребують кращих умов життя. За це час побудувала чотири корпуси кризового центру, де живуть підопічні. Від початку повномасштабного вторгнення там почали приймати дитячі будинки, які евакуювались з небезпечних регіонів.

Скільки людей живуть у "Місті Добра" в Чернівцях, як розбудовують шелтери в інших містах та про майданчики-бомбосховища для дітей — в інтерв'ю Суспільного з керівницею благодійного фонду "Я майбутнє України" Мартою Левченко.

— Якими темпами розбудовується "Місто добра"? Яка площа будівель сьогодні?

— Ми починалися з маленької орендованої будівлі. Спершу ми придбали стареньку хатинку, яку реставрували, згодом з’явився перший корпус, а за ними поступово другий і третій. Зараз ми завершуємо вже четвертий корпус, це понад 4 тисячі квадратних метрів добра.

Це не просто прихисток, це дійсно дім для мам з дітьми, в першу чергу ми створені для того, аби дитина збереглася в сім’ї, щоб поруч була мама.

З початком війни ми прийняли ще три евакуйовані дитячі будинки, це малюки від народження до шести років. Це такі малесенькі наші жителі, яких ми страшенно любимо, і даємо тепло, любов, і все, що можна.

Марта Левченко. Джерело фото: Facebook/Даша Тендітна

— Спершу у прихистку жило менш як тридцять людей, зараз у понад 10 разів більше, правильно? Скільки сьогодні людей тут живе?

— Зараз у нас майже чотири сотні людей проживає. Це і діти, і старенькі люди, з собачками, і котиками, хом'ячками. Також є родичі, сім’ї працівників, зокрема з дитячого будинку з Миколаєва, де постійно тривають обстріли. Ми намагаємось прийняти максимально всіх, хто зараз дійсно в біді та потребує цього прихистку. Це не просто дім, це і психологічна підтримка, і медична підтримка, і реабілітація.

Якщо до війни у нас працювало 8 працівників і цього було цілком достатньо, тому що матусі самі готували їсти, прибирали, вели побут. Коли ми прийняли дитячі будинки, нам довелося взяти 24 няні, які доглядають за дітьми цілодобово. Також нам довелося взяти професійних кухарів, які знають, як готувати правильну їжу для малюків — це і перші прикорми і збалансовані білки, жири й вуглеводи. Нам довелося взяти з початком війни охорону і працівників, які відповідають за пожежну безпеку.

Це така величезна структура, де кожен знає чітко свою справу. Це не робота, яку можна завершити, піти й забути. Це те, в чому ти постійно живеш, це величезна відповідальність: взяти на роботу людей, які мають допуск до дітей.

— У вас прописані правила поведінки, відношення до дітей і один до одного. Які правила життя тут?

— Підтримувати. Навіть якщо ми хочемо зробити зауваження, то це порада: “Дивись, отак тобі буде краще, спробуй зробити отак, буде простіше”. У нас не курять, не вживають алкоголь, не підвищують тон голосу, і все. Для мам — бути хорошою мамою, для нянь — теж.

У нас діти навіть нянь мамами кличуть — найменший Родіон, який за два дні до війни народився, його перше слово було “мама”. І ти думаєш: ну звідки у дитини, яка ніколи не мала мами, перше слово “мама”. Все ж таки, це через любов і таку атмосферу, яку ми створили.

Марта Левченко. Джерело фото: Facebook/Даша Тендітна

— Благодійний фонд “Я майбутнє України” багато років займається ремонтами. Зараз тут діти різного віку, у них різний стан здоров’я, є ще й військова небезпека. Як ви працюєте над цим простором і переобладнанням?

— Ми завжди мали справу з ремонтами. Якось так склалось, що спочатку ми робили ремонти бідним родинам, де стояло питання про вилучення дітей через поганий стан житлових умов. Ми приїжджали в села, відбудовували, і робили просто таку неймовірну красу, і зараз ми також постійно будуємо.

Відколи почалася війна, ми збудували два корпуси — це корпус не звичайний, він витримує 9 балів навантаження. У ньому є бомбосховище з окремими ізоляторами, з кімнатою для немовлят, харчоблоком, санвузлом, другим виходом, пандусом. Я

Якщо доведеться провести багато часу, там можна проживати до 10 днів з дітьми. Всього 115 дітей може проживати в нашому бомбосховищі, ми дуже потребуємо ще одного, тому що з іншого корпусу вночі нести дітей — це катастрофа. Коли малятко спить, в теплі, роздягнене, його закутувати, нести через холод, тобто це все-таки незручності, але ми розуміємо, що живемо в часи війни.

Навіть зараз на вулиці у нас ігровий майданчик, який ми зробили, це також бомбосховище бетонне, армоване. У разі небезпеки діти можуть там сховатися і бути врятованими. Ми розуміємо, що війна завтра не завершиться. Ми думали, як бути з опаленням і якщо газу не буде. Ми поставили теплові насоси. Тепер зі світлом проблема — ми шукаємо потужні генератори. Наша кухня і все обладнання на електриці, тому намагаємось якось триматися.

Також вирішуємо питання з пожежною безпекою, придбали нашу пожежну машину, гідрант, тому що в цьому районі нема навіть водопостачання, тут все з криниць. Завершуємо роботи по каналізації та водовідведенню, бо всього цього в цьому районі міста навіть немає. Доводиться це все робити, щоб діти мали належні умови.

— Як розбудовуються ваші шелтери в Одесі та Львові?

— До війни нам подарували небайдужі люди все, що ми маємо — від ложок і виделок до 80 кубів бетону. Так само люди подарували дуже красиву землю в районі Куяльника, між морем та лиманом, дуже гарна земля та вже готовий проєкт, який нам також зробили безкоштовно. У квітні мали приступати до будівництва, але почалася війна і ми все призупинили.

У Львові нам теж подарували чудове місце, вже є навіть будівля, яку треба було просто реставрувати й також започаткувати місто добра біля Львова. Але зараз доведеться почекати на нашу перемогу і тоді продовжити втілення планів.

— Ви спочатку знаходите ресурси, а потім починаєте будівництво?

— Якби було так, ми ніколи нічого не збудували б. Тому ми просто починаємо будівництво і сьогодні думаємо про сьогодні. Тобто сьогодні нам потрібно стільки-то бетону та цегли й сьогодні ми це робимо. А завтра ми думаємо про наступний список. Так будуємо дуже швидко.

За чотири місяці побудували класний третій корпус, 115 дітей отримали захист і прихисток. Також ми почали будувати ще один корпус з бомбосховищем. І я впевнена, що ми завершимо його до Дня Святого Миколая і зможемо прихистити ще один евакуйований дитячий будинок, який зараз в небезпечній ситуації.

Хтось допомагає вікнами, хтось — арматурою, дверима, меблями. Люди приєднуються, слідкують за нашими соціальними мережами, питають, чим можуть допомогти, так входять в історію "Міста добра" і стають нашими чарівниками назавжди.

— Українці зараз проживають, напевно, найтісніший контакт з благодійністю та волонтерством, і ми всі тепер знаємо силу двох гривень. Як змінилась благодійність саме в фонді?

Якщо до війни нам 99% допомагали українці, українські сім’ї, українські компанії, то з початком війни ті, хто нам допомагав, самі приїхали до нас отримати прихисток, бо вони втратили абсолютно все. І все одно українці, які втратили дім, орендують житло, розпочинають життя з початку, відправляють нам і 10, гривень і 20. І саме цими 10, 20 українськими гривнями зводяться ці стіни.

Навіть якщо до нас прийшли міжнародні організації, які допомагають, все одно залишились люди, які були з нами протягом понад 10 років, які нас знають, діляться всім, навіть останнім.

— Ким стали люди, які були вашими підопічними десять років тому?

— Багато з тих, хто писав мрії про особливі ляльки, зараз є нашими волонтерами. Вони допомагають, багато з цих дітей вступають на соціальних працівників, бо хочуть також віддавати добро.

Є діти, яким зовсім не давали шанс на життя. Від них відмовлялися рідні батьки. А є діти, які стали щасливими. Наприклад, Флорінчик вже має сім’ю, пішов до школи, гарно вчиться.

І ти розумієш, як важливо вникати в кожну історію дитини, бо це не статистика, це не якісь діти в документах. Коли вникаєш в кожну історію дитини, тоді бачиш результат, бачиш, як змінюються долі.

Наш фонд видає книги, дуже багато часу приділяємо освіті. І у багатьох дітей, у яких перша мрія була про м’яч, третя-четверта мрія в таборі була вже про "підтягнути математику", "закінчити курси", "освоїти робототехніку, ІТ". Діти думають, ким стануть в майбутньому, чого доб’ються.

Це шанс видертися дитині та її сім’ї, змінити пріоритети. Я впевнена, що благодійний фонд повинен давати можливість не тільки поїсти, а й змінити її життя в майбутньому, і як ця дитина змінюватиме життя нашої країни.

Що відомо

  • Благодійний фонд “Я майбутнє України” опікується дітьми-сиротами та позбавленими батьківського піклування, дітьми з інвалідністю або з рідкісними захворюваннями.
  • Місто добра — це кризовий центр для мам з дітьми у скрутних життєвих обставинах в Чернівцях. Його ініціювала благодійниця Марта Левченко.