«Уся наша родина з Луганщини. Ми з дітьми жили в одному селі, а мої батьки — в іншому. При цьому мій чоловік — військовослужбовець, пішов воювати ще у 2019 році й на момент повномасштабного вторгнення служив у лавах ЗСУ. З перших же днів наше село опинилося під так званою тихою окупацією, тобто на тій території, яку захопили без стрільби. І в перші дні ми взагалі не відчували змін. Але я розуміла, що ці зміни будуть. А як маю чоловіка-військовослужбовця, то ми всі в небезпеці», — згадує Лідія Цимбалюк.
Окупанти депортували близько 20 тисяч українських дітей на територію РФ, — генпрокурор
Жінка усвідомлювала, що єдиним правильним кроком для неї з доньками буде виїхати на територію вільної України.
«У перші дні окупації дороги не були перекриті й місцеві перевізники вивозили людей з ТОТ. Але в нашої родини немає таких родичів в інших регіонах, у яких ми могли б перебути хоча б перший час, поки я не знайду для нас іншого помешкання. Поліні тоді було 14 років, а Лізі — 12. І мені було дуже страшно їхати в невідомість одразу з дітьми, бо ж не розуміла навіть, де зможу переночувати. А вдома тоді було тихо, і я вирішила поки що відвезти дівчат до батьків. Та вже буквально за пару тижнів цих перевізників розстріляли росіяни десь у зоні бойових дій. І всі поїздки припинилися».
Фото: t.me/luhanskaVTSA Евакуація з Луганщини на початку війни
Нові реалії
Улаштовувати нове життя Лідія вирушила на Дніпропетровщину. Давалося це вкрай тяжко.
«Як немає ніякої підтримки, то не знаєш, куди і їхати. Спочатку я знайшла прихисток в одному таборі для переселенців. Потім роззнайомилася на новому місці з іншими дівчатами, і ми втрьох зняли кімнату. Роботу було знайти дуже складно, бо в мене лише середня освіта, ніякої спеціальності не маю. Пробувала то в магазин улаштуватися, то кухаркою, але вся робота тимчасова. Та всі мої думки були про доньок. Ці два роки я тільки й шукала інформацію, як мені їх вивезти. Спершу на дорогах було дуже небезпечно. Потім волонтери переконали, що мені в принципі не варто заїздити на територію, де панує Росія, бо я ж дружина військовослужбовця й могла потрапити “на підвал”».
На щастя, між мамою та доньками майже щодня зберігався зв’язок через інтернет. Удома теж усе було відносно спокійно.
«За деякий час по селу пішла міліція перевіряти документи, чи не зберігають люди зброї вдома. Спочатку діти не ходили до школи, але потім почали ширитися чутки, що якраз це може викликати запитання. Тому дівчатам довелося піти, тим більше, що залишилося багато вчителів, які викладали й раніше. У школах змінили програму з історії та ввели російські мову й літературу. Українські мову й літературу вони спочатку вивчали теж, але за якийсь час ці предмети прибрали з розкладу.
Останнім часом уже до моїх батьків з’явилися претензії, чому не міняють паспортів на російські. І доньок теж розпитували, де їхні батьки, чому поїхали. Ба більше, місцева влада порушила питання про те, що в дітей немає офіційного опікуна, а без цього їх могли просто вилучити з родини».
Фото: EPA/UPG Діти на лінійці в окупованій Волновасі, 11 квітня 2022 року
Фото: EPA/UPG Клас волноваської школи, 30 серпня 2022 року
Велика невдача і зневіра
За весь цей час родина намагалася знайти різні шляхи вивезти дівчат. Ускладнювало ситуацію те, що бабуся з дідусем не могли лишити без догляду прабабусю, яка вже розміняла дев’ятий десяток.
«Оскільки за нею більше нікому доглядати, то я не дуже хотіла, щоб саме моя мама їхала з дівчатами. Тому що розуміла: якщо вона перетне кордон Росії, то назад може не повернутися. Бо це досить поширена ситуація, коли люди не можуть повернутися до своїх домівок».
Та все ж таки минулого року мати Лідії Ніна наважилася вивезти онучок за тим планом, який організувала донька.
«Ми найняли перевізників. Мама разом з Поліною та Лізою мали виїхати через кордон Росії до Латвії. Я дуже довго й ретельно планувала, старалася все передбачити, консультувалася багато з волонтерами, які вивозять людей. А потім їздила назустріч дітям, сподівалася, що заберу їх на латвійському кордоні. Але росіяни не пропустили моїх рідних. Хоча я зробила всі документи, довіреність, усе передала моїм батькам. Перевізники — велика їм подяка — возили моїх рідних до одного пункту пропуску; коли їх завернули, то повезли до іншого; годинами стояли в чергах. Але на довіреності від нотаріуса не було російського апостиля, і це стало офіційною причиною, чому нам відмовили. Уявіть собі, яким ударом стало для нас всіх, що ми навіть не побачилися! Сказати, як дівчата засмутилися, то забракне слів. Це був шок! Це сповнило всіх нас зневіри, що ми зможемо невдовзі побачитися».
Урятуватися з Маріуполя. «По нас стріляли з кораблів, з літаків, з танків»
Надійний шлях додому
Попри всі перешкоди, Лідія не опустила рук, а почала ще ретельніше шукати інформацію, як їй вивезти дітей. А той, хто шукає, обов’язково знайде!
«В одному чаті я познайомилася з такою ж мамусею, як і я, і вона дала мені контакт Української мережі за права дитини. Коли зателефонувала, там мені вже дійсно допомогли. Ви не уявляєте, як ми вдячні цим людям! Ця допомога була дуже вагомою, і до нас було дуже добре ставлення. Менеджер Анастасія склала повний план дій, допомогла зробити документ, знайшла перевізників. Дітям оплатили переїзд. Тепер доньок супроводжувала наша далека родичка, на яку і зробили нову довіреність».
Фото: Офіс омбудсмана Повернення український дітей з окупації додому
І ось настав той день, коли вже 16-річна Поліна й 14-річна Ліза — минуло два довгі роки! — нарешті перетнули всі кордони і прибули потягом до Києва. З Дніпропетровщини приїхала їх зустрічати мати.
«Усе відбувалося як не зі мною, ніби в кіно: як я приїхала до Києва, чекала потяг, не зводила очей з того табло, де повідомляли, на який перон він прибуде… У дітей не було українських карток зв’язку, то я ще переживала, щоб ми не загубилися на тому величезному вокзалі. Два роки очікування… Іноді здавалося, що я ще дуже довго не побачу своїх донечок. Мені дуже, дуже хотілося вірити в чудо, і воно нарешті сталося. Мої дівчатка вийшли до мене з вагона!»
…Мати привезла доньок до нового дому. До того моменту вона вже винайняла окрему кімнату, де вони й поселилися. Тепер дівчата разом з мамою будують нові плани.
«Сама думка про те, що ми зустрінемося з мамою, мене постійно підтримувала, — трохи бентежиться спочатку Поліна, яка не звикла до спілкування з журналістами. — Я дуже сильно вірила в це, що б не відбувалося. Зараз у мене плани підготуватися до випускних екзаменів. Щодо школи, то ми з Лізою всі ці два роки продовжували дистанційно навчатися у своїй рідній українській школі. Наші вчителі виїхали на вільну територію й організували дистанційне навчання. Тому фактично ми відвідували дві школи протягом цих двох років. Зараз, на щастя, російська відпала. І от тепер мені треба закінчити нашу основну школу, отримати атестат і кудись вступати. Куди — я ще не вирішила, бо ми тільки приїхали, та можна будувати інші плани. А Ліза планує йти до десятого класу».
«Звісно, було б добре, якби тато зміг до нас приїхати, хочеться хоча б побачитися, — доповнює мати. — Але не факт, що ми залишимося жити тут. Це залежатиме від того, куди вступить Поліна. І оскільки не маємо прив’язки ні до чого, то, можливо, переїдемо до іншого місця, аби бути ближче до неї. До речі, я теж зараз розглядаю можливість вступити до якогось навчального закладу для себе й отримати врешті-решт професію. Тож, швидше за все, невдовзі ми обидві зі старшою донькою станемо студентками».
* * *
Матеріал підготовлено в межах проєкту «ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених у РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує Українська мережа за права дитини в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.
Також партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.
Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію Save the Children.
Костянтин Катишев
