За інформацією: Суспільне Чернівці.
Оксана Дудар з чоловіком Віктором. Фото: facebook/Оксана Дудар
Чоловік журналістки Оксани Дудар загинув на війні 2 березня 2022 року. Він був добровольцем у 2014-2015-му роках й після початку повномасштабної війни повертався на фронт. Після того, як чоловіка не стало, Оксана почала писати про свої відчуття й думки у соцмережах та нотатках — ці рефлексії згодом увійшли до книги "Щоденник вдови". Якою буде книга та як Оксана згадує чоловіка — у публікації Суспільне Чернівці.
Довго пізнавали одне одного
Оксана та Віктор познайомилися під час навчання в Чернівецькому національному університеті. Тоді хлопець з товаришем допомогли Оксані пересунути шафу в кімнаті гуртожитку. Опісля Віктор запросив її на побачення: пішли на рок-фестиваль місцевих гуртів та гуляли вулицею Йосифа Главки. Жінка розповідає, попри те, що ця вулиця — не найромантичніше місце у Чернівцях, вона стала особливим місцем для пари.
"Це було наше місце для поцілунків. Скільки б ми не проходили вулицею, завжди зупинялися. Не скажу, що закохалася у Віктора з першого погляду. Це був доволі тривалий період, коли я його пізнавала та дізнавалася, яка він людина. Віктор був надзвичайно позитивним та оптимістичним. Говорив те, у що вірив", — каже Оксана.
Загиблий військовий Віктор Дудар. Фото: facebook/Оксана Дудар
У 2014-15 роках Віктор добровольцем брав участь у бойових діях. Оксана каже, чоловік ніколи не міг пройти повз несправедливості й знав, чому та куди йде. Після демобілізації він почав займатися воєнною журналістикою, а напередодні 24 лютого вже був готовий до повномасштабного вторгнення.
"Вдома ми постійно обговорювали питання повномасштабної війни. Коли настало 24 лютого, я відразу знала, що він піде воювати. Він казав, що захворів на вірус війни, а це хвороба, яка не лікується. На фронті він всюди намагався бути першим. Ніколи не відмовлявся від завдань.
Віктор Дудар загинув торік 2 березня. Це сталося у Миколаївській області. Оксана дізналася про загибель чоловіка через декілька днів. Жінка також працювала журналісткою, зокрема торік у квітні їздила з волонтерами до військових в Очаків. Тоді вони були змушені змінити запланований маршрут й проїздили місця, де загинув Віктор. Жінка каже, це був її останній репортаж.
"Не можу звикнути до статусу вдови"
Після загибелі Віктора минуло півтора року. Оксана розповідає, досі не може звикнути, що тепер вдова.
"Я зранку відкрила Facebook, щоб почитати, що в друзів сталося. Першим в око впав допис жінки, в якої вчора загинув чоловік. Я наче повернулася у березень 2022 року, бо кожне слово бриніло у моїй голові. Допис закінчувався словами: "Відучора я — вдова". Розумію, наскільки важко сказати ці слова. Я досі не можу звикнути до цього статусу".
Після загибелі чоловіка Оксана почала писати про свої думки та відчуття. Щодня у соцмережах публікувала один-два дописи, в яких висловлювала своє ставлення до різних подій. Каже, щоразу, як писала нотатки, відчувала від цього полегшення – ці записи згодом увійшли у книгу.
"Люди писали коментарі. У нас почало налагоджуватися якесь спілкування з людьми, які відчували те ж, що і я. Пізніше друзі сказали мені перестати займатися дурницями й вийти на новий рівень — написати книжку. Опісля я почала менше писати у Facebook, а більше – у нотатках. Додавати якісь спогади".
Фото: facebook/Оксана Дудар
Сумнівалася, чи варто публікувати книгу
У книзі Оксана описує рік повномасштабного вторгнення: від загибелі Віктора до 27 лютого — у цей день жінка відзначає день народження. Каже, коли чоловік вирушив на фронт, він замовив їй у подарунок книги – читати їх Оксана почала лише через рік, бо до того було важко концентруватися на читанні.
Коли Оксана закінчила писати свій матеріал, почала сумніватися, чи хоче його видавати. Спершу дала почитати його п'ятьом близьким, зокрема своїй доньці та побратиму Віктора. Якби хтось із них сказав, що матеріал не вартий публікації, Оксана б не видавала книгу.
"Ще троє друзів мають стосунок до літератури. Для мене була дуже важлива думка бойового товариша Віктора, бо у книзі є події, які я знала зі слів чоловіка. Було важливо, чи я їх правильно передала", — розповідає Оксана.
Коли перші читачі підтримали ідею публікації, подруга Оксани допомогла передати матеріал київському видавництву. В редакції вирішили подати книгу на конкурс Українського інституту книги — твір увійшов до переліку переможців. На початку листопада книга вийде друком.
Читати ще
Читати ще Нагороди б віддав за життя побратимів: історія Героя України з Буковини Магаляса
Читати ще «Навряд він хотів би бачити мене безпорадною»: буковинка про сім місяців пошуку військовополоненого чоловіка
Читати ще «Надія, що рідний повернеться додому». Історія чернівчанки, яка шукає брата й допомагає родинам зниклих безвісти бійців
