За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Суспільне
На початку вересня у Хмельницькому відкрили ветеранський простір. Про його суть і формати роботи, а також наскільки навчилось наше суспільство підтримувати наших захисників і захисниць на етапі адаптації до відносно мирного життя — в інтерв’ю з психологинею-волонтеркою, співзасновницею громадської організації "Інститут психосоматики та травмотерапії" Мариною Маліновською.
Пані Марино, який маєте досвід спілкування з людьми, котрі повернулися з війни?
Напевно уже великий. Мій досвід спілкування розпочався у 2013 році, з протестних протистоянь на Революції Гідності. Я працювала на Майдані у складі мобільної бригади. А потім почалася війна, і я волонтерила у Хмельницькому військовому шпиталі, потім — у шпиталі ветеранів війни. А потім ми з колегою вийшли з ініціативою до міської влади створити місце підтримки таких людей. Воно було створено. Це був кабінет медико-психологічної реабілітації, а потім — центр психологічної реабілітації.
Якщо порівняти звернення, які були, скажімо, у 2014-2015 роках, коли люди почали повертатися з реальної війни, із теперішніми — як вони змінились?
Тоді люди до психо-соціальної підтримки ставилися по-іншому. Зараз уже розуміють важливість оцього супроводу. Нещодавно ми спілкувалися з представниками Міністерства у справах ветеранів України і говорили про те, що вони розглядають варіант роботи менеджерів, професійних людей, які є психологами за освітою, які ведуть ветерана або його родину і корегують його запити в залежності від того, як змінюється потреби. Дуже важливе розуміння того, що людині, яка повертається звідти, важко усвідомити, що є якісь інші правила. Є робота державних структур, яка теж важлива і потрібна, але там, можливо, треба записатися, десь треба почекати в черзі. Виникають певні складнощі. І людина, яка є поруч, яка може корегувати, яка може піти разом з нею — це дуже добрий досвід.
Чи у всіх випадках вистачає того досвіду близької людини поруч, яка може допомагати адаптуватися ?
Не у всіх випадках. Взагалі, нашому суспільству потрібна психоіндукація, якщо говорити професійною мовою, — розуміння, що відбувається з людиною, яка пережила те, що переживають наші хлопці і дівчата там. І коли у нас є це розуміння, тоді ми можемо колись промовчати, колись подумати, що ми говоримо. Тому це проблема всього суспільства — чи готове наше суспільство приймати людей, які перебували в активних бойових діях.
Війна триває вісім років. За цей період наскільки змінилася готовність нашого суспільства правильно приймати таких людей?
Сказати, що ми до кінця готові, не можна. Але те, що щось змінилося — це сто відсотків. Приведу приклад, який, можливо, не зовсім до теми, але він точно покаже: коли сталася ракетна атака на Хмельницький, були проблеми з електроенергією, десь з водою, з інтернетом, не працювали світлофори. Коли закінчилася тривога і люди виїхали у місто — а нічого не працює. Я теж виїхала у справах. І зауважила, відчула, як усі їхали обережно, пропускали один одного, розуміючи — так сталося. Тільки ми самі можемо посприяти тому, аби не було аварії. Оця метафора обережності — це те, що нам потрібне, власне, зараз. Бути обережним, не робити так, як ми робили раніше: наполягати, мовляв, я точно знаю, як це має бути. Воно має бути так, так і так… А іноді треба дати собі паузу, сказати "Стоп! А може так, та трошечки не так".
Маєте на увазі, не варто бути аж занадто нав’язливим зі своєю допомогою або бажанням допомогти?
Однозначно. Знаєте, є така одна гарна фраза у нашому колі професіоналів: тебе про це просили? Тому що коли тебе питають, тоді допомога буде адресною, точковою і точно ефективною. Якщо людина ще не готова, вона вас не почує. І це може викликати іншу бурю емоцій: від роздратування — до "я знав, що мені не допоможуть".
Ви є співзасновницею громадської організації "Інститут психосоматики та травматології". Які психосоматичні прояви, можливо, ще якісь ознаки можуть бути сигналом для рідних про те, що вони не можуть самостійно впоратися з чимось у поведінці, у змінах характеру людини, яка повернулася з війни?
У будь-якому разі до фахівця можна звернутися просто за роз’ясненнями, як себе вести. Це усім без виключення. Взагалі, ми практикуємо, на базі нашого простору проводимо групи для матерів, для дружин військовослужбовців, які перебувають там. Це дуже корисно — почути в груповому форматі інший досвід, як це відбувається в інших сім’ях, порівняти зі своїм досвідом і на цьому зробити якусь корекцію, висновки. А загалом, якщо людина, котра повернулася звідти, не розмовляє, не хоче спілкуватися або занадто агресивна, спалахує при будь-якому слові чи згадуванні, які не стосуються бойових дій чи перебування у зоні бойових дій – це вже сигнал до того, що потрібно звертатися за професійною допомогою. Але не завжди потрібно тягнути ветерана. Це сімейна система. Якщо один член сімейної системи змінюється, однозначно зміниться вся сімейна система. Не відразу, але поступово. Оце дуже важливий момент, який потрібно розуміти. Можна запропонувати, якщо людина готова іти – будь ласка. Якщо ні – сама дружина чи мама може звернутися за допомогою і завдяки тому, що щось зміниться в її сприйнятті, зміниться й інша людина.
Ви почали розповідати про ветеранський простір. У чому його особливість і які фахівці там працюють?
Особливість його в тому, що це відкритий простір, куди може звернутися будь-який ветеран або родина ветерана. У нас іде комплексна допомога. Тобто, у нас є фахівці, які працюють з дітками і можуть так само провести консультацію, підтримку. У нас є фахівці, які надають юридичну допомогу, соціальну підтримку і психологічну допомогу. Ми працюємо у трьох напрямках. Ми офіційно відкрилися 5 вересня. Відтоді до нас уже було 70 звернень.
Стосовно чого, в основному, звертаються?
Основні звернення зараз — це більше самопочуття… І емоційне, і фізичне також. Ми згадували про психосоматичний прояв. Дуже часто людина може відчувати щось на кшталт проблем з серцево-судинною системою. А насправді, коли йде до кардіологів, перевіряється — у неї все добре. Виявляється, що це так працює наша нервова система, це такі наслідки пережитого стресу.
Якщо людина до вас з таким звертається, що далі?
В залежності від її стану. У нас в команді три лікаря-психіатра, два лікаря-невролога, є психотерапевти і психологи. Тому іноді ми можемо впоратися своїми силами, а іноді перенаправляємо до колег. У нас є тісні зв’язки з шпиталем ветеранів, психоневрологічним диспансером. Тобто ми розуміємо, що у цій роботі немає "я — найкращий, тільки я можу це зробити". Ми усі разом підтримуємо тісний зв'язок з іншими громадськими організаціями, які теж працюють з ветеранами, як от ГО "Захист".
Що стосується ветеранських просторів в інших відносно спокійних обласних центрах. Чи відбувається якась комунікація із ними?
Так, безумовно. Ми постійно на зв’язку. Ми навіть допомагаємо один одному. Одночасно з нами відкрилося чотири ветеранські простори. Їх дуже легко відшукати: просто набираєте у пошуковику "ветеранський простір і місто". Якщо навіть зателефонували не в те місто, ми всі координуємося між собою і перенаправляємо.
Ви усі працюєте за якимось одним шаблоном ?
Обов’язково. У нас дуже чіткі стандарти роботи. Усі наші працівники проходили спеціалізоване навчання, і ми працюємо за певними стандартами. Ті, хто виписував ці стандарти, теж з 2014 року працювали з військовими, і тоді вони створили такий досить відомий на теренах України бренд Veteran Hub. Після повномасштабного вторгнення частина ветеранських хабів закрилися: в Дніпрі закрився, у Києві закрився, бо розташований був прямо на телевежі, що було досить небезпечно. Натомість відкрилися "Ветеранські простори" в інших містах, де більш безпечно.
Наскільки вистачає тих навчених фахівців, які пройшли підготовку і вміють працювати відповідно до нових стандартів?
Знаєте, навчатися треба завжди. Але зараз, я вважаю, у нас достатньо фахівців на теренах України для того, щоб надавати висококваліфіковану допомогу. І в Збройних силах, і в силових структурах зараз така підвищена увага до психологічної роботи і там багато професіоналів, моїх колег працює. Ми з ними теж на постійному зв’язку.
Поділіться своєрідними історіями успіху або початком цих історій з тих 70 звернень, які були за цей місяць.
Я згадую людину, яка прийшла з певною симптоматикою і, здавалося, що це вже не психологічні, а навіть психіатричні проблеми. Людині самій здавалося, що вона божеволіє. Після певного спілкування людина сказала: "Слава Богу! То я не псих. А я думав, що псих". Ту фразу я запам’ятала надовго: "Я дякую. У мене все добре!". Це дає поштовх рухатися далі, впевненість, що в майбутньому в цієї людини буде все нормально.
Чи всі проблеми, з якими до вас звертаються, вдається вирішувати?
На жаль, ні. Тому що є моменти, пов’язані з нашим чинним законодавством. Ви ж розумієте: для того, щоб щось змінити, потрібен час, якого в людини зараз немає. Але на проблему можна подивитися під іншим кутом, побачити її з іншого боку. Уже після цього стає трішечки легше. Не можна щось змінити, якщо людини вже немає. Якщо людина є – будь-що можна змінити на краще!
