Майже рік пробули на позиції в оточенні військ РФ. Інтерв'ю з військовими 128-ї ОВМБр

Зміст

Двоє військових 128-ї окремої важкої механізованої бригади "Дике Поле" протягом 10 місяців перебували в оточенні на позиціях. 36-річний Ігор та 50-річний Андрій у серпні 2025 року відправилися на бойове завдання у село Плавні Запорізької області. За їхніми словами, вийти вони мали за кілька місяців, але не дозволяла безпекова ситуація.
"Ми дізналися про те, що були в повному оточенні, вже коли вийшли" — військовослужбовець Ігор
"Ми перебували там майже рік, не рухалися" — військовослужбовець Андрій
Читати ще

Військовослужбовці 128-ї ОВМБр Андрій (ліворуч) та Ігор. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін

Двоє військових 128-ї окремої важкої механізованої бригади "Дике Поле" протягом 10 місяців перебували в оточенні на позиціях. 36-річний Ігор та 50-річний Андрій у серпні 2025 року відправилися на бойове завдання у село Плавні Запорізької області. За їхніми словами, вийти вони мали за кілька місяців, але не дозволяла безпекова ситуація.

Що допомагало триматися морально та про що мріяли, перебуваючи на позиціях — військовослужбовці розповіли в інтерв'ю Суспільному.

"Ми дізналися про те, що були в повному оточенні, вже коли вийшли" — військовослужбовець Ігор

Десять місяців ми пробули в Плавнях на позиціях, десять місяців.

Задача наша була бойова, як нам розказували, сховатися, сидіти тихенько, ну, аби нас не почув ніхто з пі****в. Затаїтися і коригувати дрони, слухати голоси, постріли і доповідати, на яку годину вони. Така наша була задача. Ну, і не пропустити ворога, якщо він там до нас заходить.

Військовослужбовець 128-ї ОВМБр Ігор. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін

Ми сиділи в оточенні, навколо нас були пі****. Тяжко вже було: ми ж сиділи в підвалі, ми нікуди не виходили, щоб не "спалитися", тільки посилку забрати, ну, і сміття за собою викинути.

Було по-всякому. І пі**** до нас приходили. Ми стріляли в них. Перший раз нам по рації сказали, що можуть приходити наші. Я вже не пам'ятаю, чи ми собі їсти щось хотіли готувати, чи Андрій почув голоси. Я кажу: "Андрій, та то наші напевно". Він так і каже: "Ні, Москва". Взяв автомат і застрелив одного. Один втік, але встиг нам кинути гранату. Ну, щастя, граната розірвалася на сходах. Втім, уламки потрапили в Андрієву ногу. Посікло так, що Андрій лежав. Він не міг вставати, і потім дуже довго він відчував біль в нозі.

— Що вам допомагало триматися всі ці десять місяців?

— Надія, молитва. Батьки, напевно, родина. Хотілося вийти вже. Просили Бога, щоб допоміг, вберіг. Дав досидіти до кінця, аби вивели, аби побачити родину, дитину.

Ми з моїм побратимом старалися жартувати. Через "не хочу", але старалися трошки відволікти себе.

Нас мали давно виводити, просто не могли. Це був грудень або січень. Я спитав, що там з нашою позицією, бо ми вже скільки сидимо. Нам сказали: “Ще трошечки й вже будуть виводити найближчим часом”.

На початку травня я спитав свого командира, як нас будуть виводити. Він сказав: “Ще трошки і будемо виводити найближчим часом”. Андрій мені каже: "Давай ми собі запишемо, скільки це "трохи", скільки того часу”. Ми і вірили, і не вірили. Але надію мали, що нас будуть виводити.

Військовослужбовець 128-ї ОВМБр Ігор під час перебування на позиції. 128 окрема важка механізована бригада “Дике Поле”

По "привату" (рації — ред.) нас записували. Привіт, мені рідні передавали, і я передавав привіт.

— Як часто була така можливість?

— Кожен тиждень нам передавали. Записував, передавав і казав, що все добре у мене, аби не переживали. Відчував радість і водночас стискалися груди від жалю. Бо усвідомлював, що може статися таке, що я вже більше їх не побачу.

— У вас є донечка, так?

— Так

— Скільки її років?

— П'ять років.

— Сумуєте за нею?

— Дуже.

— Бачили її?

— По телефону. Донечка питала, чому я так довго не виходив на зв'язок, то я їй казав, що я був на роботі, що там немає зв'язку.

Ми дізналися про те, що були в повному оточенні, вже коли вийшли. До цього нам не казали.

Коли виходили, це був такий адреналін. Бо той маршрут — там до шести днів йти треба. Ну, ми з Андрієм вирішили прийти за день. Ми стартанули файно. Той чоловік, що нас вів дроном, казав: “Хлопці, ви так стартанули, що зможете сьогодні дойти додому”. Ми вирішили з Андрієм дійти і дійшли. Ми зранку вийшли, вечором ми вже були в безпеці, спали в чистому ліжку.

Я не знаю, 10 кілометрів там точно.

— Що вас наразі мотивує?

— Поїхати додому до родини, побачитися з родиною. Чекають мене з нетерпінням вже.

"Ми перебували там майже рік, не рухалися" — військовослужбовець Андрій

У 2023 році (доєднався до війська — ред.). Першоквітневий жарт. Я знав, де перебувають працівники ТЦК. Я йшов до них ціленаправлено. Я не хотів йти до ТЦК сам, тому вийшов з будинку і пішов до них.

Я працював кухарем. Потім перевівся в 128-му бригаду.

Це ж армія. Тут взагалі не кажуть конкретно — немає термінів. Це не автобус, де за розкладом все. Сказали, що ви виходите — і все. Один сказав, що не менше двох тижнів. Вийшло 43.

Військовослужбовець 128-ї ОВМБр Андрій. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін

Ми зайшли 16-го, а вже 25-го я дістав поранення. Я сам собі надав допомогу. Я замовив ліки. Мені все скинули.

Ми зайняли позиції. Виявилося, що зайшли ще два пі****. Теж їхня позиція мала бути. Вони вважали, що ми — своя точка. Це я так собі думаю. Скоріш за все так і було. Ігор — івано-франківець і розмовляє більше українською мовою. Це була його ініціатива й ідея. Він каже: "Давай, треба розмовляти російською мовою. Раптом ми когось пропустимо, не почуємо. Одна людина буде йти і не розмовляти". Ми розмовляли більше російською мовою. Було таке, що ми з ними навіть розмовляли. Вони самі кричали.

Чим я тільки там не займався. Нам посилки скидали на мотузках, на шнурках для білизни кольорових. І я з них просто плів. Різні брелки, ну, таке просто. Солдатика сплів — автомат йому зробив. І ми там втрьох були вже. А так день бабака — встав, сів. Ну, головне, що харчування різноманітне. Вчора була "мівіна" з м'ясом, сьогодні ліниві пельмені. Хочеш тушковане мʼясо, хочеш "мівіну", хочеш "мівіну" з тушкованим мʼясом. Хочеш тушковане мʼясо без "мівіни".

Все, що ми просили, нам відправляли 100%. Ну, бувало, що відставало, траплялося, що посилка недолітала. Ми чекаємо посилку — вже прилітає "поштар" (дрон — ред.). Я бачу, що його збивають. Він падає. Ми залишаємося без посилки. На наступний день прилітає "поштар". Його збивають — він знову падає. Третій день прилітає "поштар" — його знову збивають. Ми вже бачимо, як він падає далеко. Ми ризикнули, побігли, посилку не знайшли. Ось три дні ми були без посилки.

Зв'язку не було. І батько помер, коли я був на позиції. Він на окупованій території жив. І зв'язок у нього вже російський. Тому з ним навіть зв'язку ні у кого не було.

Військовослужбовці 128-ї ОВМБр Андрій (ліворуч) та Ігор. Суспільне Дніпро/Олександр Шалдибін

Ми перебували майже рік, не рухалися. Важко було просто йти. Ми вийшли 16-го, а ноги все ще болять.

Не знаю, що мене мотивує. Родину я не зможу побачити, тому що вони знаходяться там (на окупованій території — ред.) і не переїхали. Просто мотивує надія, що скоро воно все закінчиться, щоб цього вже не було. Настав вже нарешті мир в нашій країні. Щоб не стрілялися один в одного.

Читати ще

Врятував побратима скаліченою рукою: історія бойового медика Артема зі 128-ї ОВМБр