За інформацією: Суспільне Херсон.
Ілюстративне фото: Суспільне Херсон
На початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну Сергій (ім'я змінене заради безпеки) працював у Херсоні. В окупованому місті прожив три місяці. Його рідні залишились на лівобережжі. Коли, через відключення російськими військовими зв'язку й інтернету, не міг з ними зв'язатися, вирішив поїхати до сім'ї. І вже півтора року живе на тимчасово окупованому лівому березі Херсонської області. Про те, в яких умовах там живуть люди, як сам опинився у вимушеній в'язниці, Сергій розповів Суспільному. Далі — пряма мова.
Початок війни
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну я зустрів у ліжку. Мене розбудила колега дзвінком, це було приблизно о 6:30 ранку. Я був дуже здивований тим, що вона мене відправляла по роботі у Херсонську обласну державну адміністрацію о такій годині. На моє питання: “Це зараз треба йти?” вона відповіла: “Ти що спиш? Війна почалася”. Ця фраза надовго закарбувалась у моїй пам’яті, наче мене крижаною водою облили.
Херсон, центр міста, 28 лютого 2022 року. Фото: Суспільне Херсон
Поспіхом одягнувшись я вилетів зі своєї квартири й зрозумів, що забув маску. Навіть тоді мій мозок продовжував жити реальністю пандемії та відмовлявся сприймати нові виклики. Наступні дві години я бігав містом по роботі.
Біля будівлі адміністрації вперше почув потужний вибух, скоріше за все прилетіло по летовищу в Чорнобаївці. Херсон одразу заполонив чорний дим, дихати було важко.
А коли я направлявся до міської ради, то вперше почув звук повітряної тривоги. Ці робочі візити також запам’яталися мені тим, що в обох офіційних установах була атмосфера шоку та можна навіть сказати — легкої паніки. Особливо у міській раді, бо в адміністрації було вже мало людей.
Херсон, парк Фортеця, 28 лютого 2022 року. Фото: Суспільне Херсон
Наприкінці лютого, ще до окупації російськими військовими Херсона — місто стрімко втрачало всю продукцію в магазинах. Були шалені черги за продуктами, в аптеках та біля банкоматів. В перший день мені ледь вдалося зняти декілька тисяч гривень готівкою, бо майже всі банкомати вже не працювали, а біля справних були черги до сотні людей. Я вирішив не виїжджати з міста, бо було небезпечно на його околицях, адже там точилися бої.
Херсон, черги у Таврійському мікрорайоні, 26 лютого 2022 року. Фото: Суспільне Херсон
Про окупацію Херсона
Першого березня російська армія окупувала Херсон. Ранок був дуже гучним, було чутно автоматні та кулеметні постріли, лунали дуже гучні вибухи поряд (я тоді жив у Північному мікрорайоні міста за 4 км від Чорнобаївки). Десь о 12 годині дня був “приліт” біля 24-ї школи. Це було дуже близько від мого місцеперебування на той час. Потім у місто почала заходити важка техніка росіян, було чутно їх за декілька вулиць від нас.
Перші тижні та навіть місяць окупації були хоч і морально важкими, але містом я спокійно пересувався.
Росіян було ще небагато, навіть мітингам вони спочатку нічого не могли зробити, бо їх було мало кількісно. Десь наприкінці березня я навіть прогулявся де вони знаходились, а саме на площі Свободи, вони там в основному купчилися біля "білого дому". Мене вони не чіпали, хоч я і пройшов повз десятка росгвардійців на відстані 2-3 метрів. Але чесно кажучи, адреналін був. Особливо, коли на тебе дивиться десяток озброєних людей, які невідомо чого сюди приперлись.
Військові Росгвардії біля площі Свободи Херсона, березень 2022 року. Фото: Олександр Корняков
Також у цей період я щоночі чув "концерт" з вибухів у Чорнобаївці, коли наші військові з десяток разів влучали у скупчення російської техніки там.
Це було настільки потужно, що будинок в якому я жив здригався. Уявляю, що чули безпосередньо жителі цього вже славнозвісного населеного пункту.
У квітні я знову переїхав на свою квартиру, яку винаймав у Херсоні. Цілий місяць я був один, ні з ким не спілкувався, лише три рази на тиждень їздив до тренажерного залу.
Саме в цей час їх присутність збільшувалася. Блокпости змінювали своє розташування, на вулицях частіше можна було зустріти російських військових з "десантури" або бригади спеціального призначення. Одного разу, коли я повертався до дому з тренування, я вирішив вийти трохи раніше ніж моя зупинка. За декілька кварталів до будинку я зупинився на перехресті, щоб впевнитись у безпечному переході на інший бік вулиці.
Херсон, центр міста, 15 квітня 2022 року. Фото: Суспільне Херсон
Повз мене проїхала колона російської поліції (тоді я вперше їх побачив у місті) разом з росгвардією. Буквально в 5-8 метрах від мене вони їхали, а я стояв з телефоном у руках. Тоді ще подумав: “Ну от і все, приїхали, зараз мене запакують, бо в телефоні там повно усілякого добра” (практика чистки телефонів прийде пізніше). Але вони кудись спішили, тому на мене не звертали увагу. Лише кулеметник, який сидів у кузові пікапа (ця машина була останньою) помахав мені рукою. Я тоді проморозився, вдав, що його не бачу.
Через декілька днів до моїх сусідів почали голосно стукати у двері. Цей гуркіт мене розбудив. За декілька хвилин невідомі вже мої двері почали “атакувати кулаками”.
Я вдав, що мене немає вдома. Через годину, коли я йшов до магазину, то побачив, що всі “вічка” на дверях були заліплені білим скотчем. Пізніше я дізнався від сусідки зверху, що то росіяни приходили до мого сусіда поліцейського, який вже давно там не жив. Ну і за компанію вони почали стукати в мої двері. Сусідка казала, що вони й про мене питалися, мовляв, хто тут живе. Вона відповіла, що якийсь хлопець, але з ним (тобто зі мною) вона майже не спілкувалася.
Мене врятувало те, що я рідко розмовляю з незнайомими людьми. За час свого проживання у Херсоні я ні з ким не познайомився у тому будинку. Лише вітався, коли бачив сусідів на майданчику. Тобто ніхто не знав хто я, де працюю. Бо якби знали, то мене б тоді забрали.
Про переїзд на лівобережжя
30 квітня повністю зник український зв’язок — інтернет та мобільна мережа. Тоді то я вирішив поїхати до своїх рідних — на лівий берег Дніпра (звідки я родом), бо сильно переживав за них. З окупації тоді виїжджати не збирався. Я тоді ще вважав, що це не дуже надовго, нас відносно швидко звільнять. Знаючи скільки буде тривати ця окупація, я б скоріш за все виїхав ще у квітні 22 року, коли це було зробити набагато легше, ніж зараз.
У рідному населеному пункті було набагато легше себе почувати, якщо порівнювати з Херсоном у той період.
Тут росіян було дуже мало, я їх до липня 2022 року майже не бачив. Але помітно було, як місцеві жителі насторожено до кожного ставляться. Бо пішли чутки, що "фсбшники" перевдягаються у цивільне та слухають, про що спілкуються люди. Навіть на мене косо дивилися, адже мене довгий час тут не було.
Така відносна свобода (якщо цей термін взагалі можна пов’язати з окупацією) була до кінця літа 22 року. Поступово вони збільшували вже й тут свою присутність, свій окупаційний контингент. Після того, як мене декілька разів зупинили російські поліцаї, перевіряли документи, питалися хто я та звідки взявся, то було вирішено далі двору не виходити.
Вже понад рік я сиджу в такій імпровізованій в’язниці, чекаючи на деокупацію лівого берега Херсонщини.
Така тривала окупація позначається на моральному стані. Наприклад, у мене дуже поганий сон, почала тремтіти права рука, а кожна машина, яка проїжджає повз вікно, викликає підозру. Я вже мовчу про соціальний аспект, адже спілкуватися тут можна лише з близькими людьми.
Лівий берег Херсонщини, 15 липня 2023 року. Фото Суспільному надав Сергій
З сусідами, колишніми знайомими максимум — вітання. Коли хтось з цього кола про щось питає, я зазвичай нічого не відповідаю або відповідаю щось туманне, без конкретики. Бо ця людина навіть може підтримати з тобою діалог, а через день до тебе приїде російська делегація. Я навіть після деокупації буду ще довго ось так "шарахатись" від малознайомих чи незнайомих людей. Але ця тактика тут поки спрацьовує, менше про тебе знають, менше уваги.
Про відчуття
Часто сниться, як переховуюсь від російських патрулів, чи є членом підпільного руху. Іноді — що нас звільнили. Ці сни найболючіші, бо, коли прокинувся вранці, все залишається, як і було.
Сни в окупації на 80 відсотків про цю саму окупацію. Найрозповсюдженіший сюжет — деокупації не відбулося і ти намагаєшся вижити в нових умовах.
Хтось сказав, що наш край росіяни перетворили на колонію. На мій погляд, не зовсім точне порівняння, це більше схоже на єврейське гетто часів Другої світової війни. Бо щоб нормально жити тут, тобі потрібно бути зрадником або колаборантом, ментально бути за окупацію та ототожнювати себе з росіянами. Інакше ти в кращому випадку другий сорт, який позбавлений усіх засобів для існування, а в гіршому — "укронацист", якого потрібно ліквідувати чи ув'язнити десь на болотах. І якщо чесно, складно обрати, що з цього гірше.
Коли відбулася деокупація Херсона та правого берега, то ми дуже зраділи. Я пам'ятаю, що всю добу 11 листопада провів у мережі, передивляючись світлини та відео радісних херсонців.
Тоді здавалося, що ще трошки й ми таке саме будемо переживати — радість знову бути вільними. Та й Херсон став моєю другою домівкою, мені дуже сподобалось там жити. І дуже боляче зараз спостерігати, як його знищують російські військові, щоденно його обстрілюючи. Я відчуваю своє безсилля, споглядаючи за цим з окупації. Сподіваюсь, я доживу до моменту, коли наш берег буде вільним. Коли вся Херсонщина знову буде синьо-жовтою, а "руський мир" буде лише поганим спогадом, який залишиться в минулому.
