За інформацією: Суспільне Вінниця.
Суспільне Кропивницький
24 лютого 2023 року – річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Кіровоградську обласну адміністрацію тоді очолювала Марія Чорна. На посаді голови вона була до 7 березня 2022 року. Як зупинили колону російської військової техніки, яка рухалась на Кропивницький, чи стало несподіванкою її звільнення у березні 2022 року та чим займається нині – розповіла в інтерв'ю Суспільному.
День повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Пам'ятаєте, як він почався?
Пам'ятаю, як сьогодні. О 4-й годині ночі я крізь сон почула, що на телефон іде маса повідомлень. Я беру телефон, а там повідомлення з Офісу президента, не буду його цитувати, але суть була така, що всім не боятися, через пів години ми всі зустрічаємося на роботі, у нас розпочалася війна. Я навіть не знала, що я маю одягнути. Стан розгубленості десь був, наскільки я оцінюю, хвилин десять, але коли я подивилася на годинник, пройшло три хвилини. Я вже була одягнена і писала водієві, що терміново ми вирушаємо на роботу. І через пів години у нас був селектор із Офісом президента. Ніхто не знає, що робити, але ми чітко розуміли, що ми маємо разом зараз захищати нашу країну. Багато чого не можу я зараз озвучувати на загал, але я хочу сказати, що такого об'єднання і такої сили духу між очільниками областей я навіть не очікувала.
Фото: Кіровоградська ОВА
У перші дні робота поділилася на декілька блоків: військовий – ти маєш зорієнтуватися на більш масштабніше створення територіальної оборони, тому що ми почали займатися цим ще, напевно, з липня, коли ще обговорювали Закон "Про основи національного спротиву". На початок року в нас уже були виділені кошти з обласного бюджету, з місцевих бюджетів для створення бригад територіальної оборони. А другий блок – це люди. Треба було їх заспокоїти, тому що вони не звикли до сигналів повітряної тривоги, а вони мають включатися. Я мала щодня виходити на загал у форматі і своєї сторінки, з журналістами, для того, щоб заспокоїти людей і навчити жити їх, навчити не боятися.
Третій блок –гуманітарний. Масово поїхала до нас велика кількість людей. Були такі дні, коли транзитом через область проходили до 10 тисяч переселенців із Харківської, Донецької, Луганської областей. Частина від'їжджала, частина лишалася, ми приймали в себе, переобладнували об'єкти соціальної сфери під пункти для переселенців.
Окрім того, ще ніхто не знав як це робиться, тому що такого не було, нам треба було переформатувати роботу обласної державної адміністрації у військову адміністрацію, створити комендатуру, введення комендантської години, надання перепусток, запровадження цього пропускного режиму по області, пересування автомобілів. Я навіть не знаю, де ми тоді брали сили, я і усі члени моєї команди, і департамент, і просто люди. Перші, хто відгукнувся і в той день були усі в мене – це наші патріоти, учасники бойових дій з 2014 року. Хлопці просто прийшли усі разом і сказали, що ми маємо бути корисні, щось робити. У перші дні війни ми їм надали приміщення, де вони могли самоорганізовуватися і всі об'єкти критичної інфраструктури, усі наші лікарні охороняли саме вони – патріотично налаштовані люди.
У Кіровоградській області облаштовують блокпости на в’їздах до міст. Фото: Кіровоградська ОВА
24 лютого, коли почався повномасштабний наступ російської армії з півночі, зі сходу, і з півдня, які ви найважливіші рішення відзначаєте для себе, або згадуєте сьогодні, як від керівника області на той час?
Рішень було багато непритаманних не просто для жінки, а й для голови адміністрації. Коли ми створювали територіальну оборону в районах, проблемних питань не було. В Олександрії приміщення було забезпечене. Те саме Кропивницький район і Новоукраїнський. Але найбільша проблема у нас була в місті, тому що приміщення було навіть без світла. Були такі волонтери, керівники фермерських господарств, які просто в перший день поїхали і скупилися на пів мільйона лише проводки для того, щоб її зробити. Йшли накази із генштабу, а наша тероборона не мала де їх роздрукувати, у них був принтер, але вони не мали де його в себе підключити, а це військовий час, це не можна носити десь і десь якимось чином роздруковуватися, ми мали дотримуватися всіх вимог.
Але, напевне, найважливіші для мене рішення були – це відпрацювання операції по знешкодженню російської колони. Тому що вона була за чотири кілометри від нашої області. І це 800 одиниць ворожої техніки, це не просто там декілька розвідників, які заїхали до території області і там щось намагаються зробити. Це колона, яка рухається, і ми розуміли, що за годину вона може бути в нашій області.
Це було 26 лютого. Наші, не буду називати назви тих військових частин, вже стояли на блокпосту. Комендант наш там був з першого дня, на блокпосту з Миколаївською областю, на межі, де вже рилися окопи, і ми розуміли, розвідка нам доповідала, що за годину вони можуть бути вже там.
Ви отримали про це інформацію від розвідків чи колег із Миколаївської області?
І колеги працювали, і просто люди, які самоорганізувалися на той момент. Люди навіть позивні собі самі придумали, прості люди, і в радіусі 40-ка кілометрів нашої області вони вже мали розвідувальну мережу.
Ця колона росіян. Звідки вони йшли і як так сталося, що так глибоко зайшли в тил? Це було не очікувано, чи вони не зустрічали жодних перепон?
Вони просувалися польовими дорогами, і, наскільки зараз уже відомо, проводила їх місцева жителька – жінка-фермер із Миколаївської області, яка просто їм вказувала маршрут і проводила їх так, що їх навіть не видно було. Якби не люди, які їх помітили і потім передавали один через одного, що вони рухаються, можливо, ми б так швидко не зреагували. Але того, хто це передавав, хто фотографував і передавав нам, то вони просто зайшли в двір і розстріляли цього чоловіка. Це житель Миколаївської області, але він передавав на блокпост, який знаходився саме на території нашої області, цю інформацію. Цієї людини немає в живих. Я дуже боюся, що ця інформація якимось чином буде забута. Тому я наступного тижня вирушу в це село і знайду інформацію про цю людину, навіть прізвища його ніхто не знає, тому що вони працювали тоді по позивних і я знайду могилу цієї людини і від імені усіх жителів області подякую йому за те, що він своїм життям врятував нашу область.
Ми розбили цю колону, дякуючи командуванню територіальної оборони Києва, тому що вони швидко зреагували, прислали авіацію, і ми їх там буквально за годину розбили. І наші місцеві хлопці із Кетрисанівської, здається, громади, по телефону давали координати для Байрактарів, які тоді розбивали цю колону.
Боєприпаси та речі російських солдатів та награбоване ними у місцевих магазинах. Фото: Марії Чорної
Ваша діяльність змінилася після рішення Офісу президента про призначення на посаду начальника військової адміністрації Андрія Райковича, після цього ваша діяльність повністю стала волонтерською, ви їздите нині на деокуповані території, доставляєте туди гуманітарні вантажі. Таке рішення було для вас несподіванкою, чи ви знали про це?
Ні, я цілком розуміла, що я не можу залишить ні військових, бригади, які ми створювали на території області, мені по сьогоднішній день пишуть їхні дружини, що мій чоловік там, бо це ви створювали тоді 121-шу бригаду, і я не могла їх покинути, більшість із них – це знайомі люди.
Пізніше Ганна Крисюк мені запропонувала стати регіональним представником штабу міжнародної допомоги українцям.
Розкажіть про Ганну Крисюк, чим вона займається?
Це президент Business Woman Club. Людина, яка створила міжнародний штаб допомоги українцям, тому що до жіночого клубу входять жінки-українки і не тільки українки. Із 80-ти країн світу. Ми в цей момент усі консолідувалися і вирішили, що ми будемо працювати і допомагати українцям.
Це ви більше про роботу гуманітарного фонду, а от було питання, чи було для вас неочікуваним рішення про ваше звільнення?
Ні, це не було не очікувано. Ми вели перемовини. Ви пам'ятаєте, тоді у певних областях уже деякі очільники областей розуміли, що це війна, частина на той момент не розуміла, як буде рухатися ворог, як будуть розвиватися події, і взяти на себе відповідальність замінувати той чи інший об’єкт – це життя людей, і це було непросто, і ми вели про це перемовини. Нарешті таке рішення було ухвалене. Я була цілком і повністю готова до цього рішення абсолютно, і на сьогодні у мене дуже дружні й близькі відносини з усіма із ким я працювала, і в Офісі президента, і з очільниками інших областей.
Ваші поїздки на територію нині деокупованих областей. Назвіть географію цих поїздок.
Там, де є наші військові. Я спочатку їхала до військових, а коли вони говорять мені, що ми звільнили цей населений пункт, ми почали підгодовувати цих людей, допомагали. Коли ти ідеш з військовими, а тобі назустріч виходять діти, а ти розумієш, що тут велися бойові дії тиждень тому, я запитую: ці діти, вони як тут, чому вони не були евакуйовані? Так склалося, і різні життєві обставини. І ти розумієш, що ти мусиш їм допомогти, тому що ці діти показують де були які прильоти, де ще нерозірвані снаряди, і ти розумієш, що ти вже по-інакшому не можеш, ти мусиш їм допомагати. Саме цивільному населенню – це Херсонська область і ті громади, де велися бойові дії, які були під окупацією, які звільнили наші хлопці.
Тут у вас стоїть фрагмент ракети. Розкажіть звідки ви її привезли?
Приїхала, і мені хлопці говорять: поїхали, зараз щось покажу. Тільки відступили орки і залишили свої позиції, і там дуже багато зброї: і не здетонованої, і просто лишають, кидають свої бліндажі. Там трофеїв дуже багато дають. Важко говорити, тому що коли тобі показують їхню техніку, яка згоріла, і відкривають, і там ще останки, як би там не було – це люди.
Хлопці говорять: заберіть трофеї для наших музеїв. Два тижні тому ми забрали вертоліт, який збили наші хлопці. Хоча я проти, я завжди говорю, що це предмети, які несуть досить негативну енергетику, я б не хотіла, щоб вони були на території області, особливо, коли ти заглядаєш і бачиш ще останки людей, я не хочу, щоб наші діти на це дивилися. Але музейники самі пишуть мені в месенджері: привезіть, будь ласка.
Що плануєте зробити із вертольотом?
Ми його поставили, поки що хай він там буде, далі прийде час. Не знаю. Але вони дуже хотіли, бо вони його знищили і говорять: це ж ми, це наші трофеї.
Географія ваших поїздок – це схід і південь?
Так, це схід і південь. На минулому тижні ми були на сході. Ми були в Краматорську, Слов’янську, відганяли один автомобіль, який купили для нашої Тетяни Назаренко. Ми також возили хлопцям ліки. І щонайбільше вразило мене з цієї поїздки – це міста із забитими вікнами, де цивільних практично немає, де військові, і коли всю дорогу, коли ти їдеш, на зустріч тобі їдуть швидкі, і ти розумієш, що там чиясь дитина, чийсь чоловік, чийсь батько.
Що відчуваєте в такі моменти?
Я не знаю, чи я взагалі щось уже відчуваю. Я наскільки закам'яніла, що я готова робити все, просто все, для того, щоб Україна перемогла. Тому що, коли ти відчуваєш і чуєш те, що тобі передають хлопці, коли стоїть дорослий чоловік і тричі перериває розмову, тому що він не може стримати сліз, коли він лежить під уламками будинку і розуміє, що він звідти не вибереться, він каже: "Я перші декілька хвилин думав як застрелитися, як це зробити? В голову, в живіт, як я це маю зробити? Я все одно загину, я звідси не виберусь. І коли побачив промінчик світла, коли дві доби просто відгрібався, а потім жадібно їв суху траву, тому що це єдине, що мені попалося, чим я міг себе нагодувати, і коли в роті все пересохло, бо води немає і ти розумієш, що ти можеш загинути з іншої вже причини, і коли ти тиждень добираєшся до своїх, а потім коли ти бачиш людину, ти просто втрачаєш свідомість і далі вже нічого не розумієш". І коли ця людина плаче, чоловік дорослий, я не знаю на що я здатна, я готова день і ніч допомагати всім людям. Я стільки побачила за ці часи, що якби я це все пропускала через себе наскільки глибоко, я б напевне вже не витримала.
Чи змінилася потреба в гуманітарній допомозі, якщо порівнювати це: весна 2022 року і нинішній час, зима 2023.
Весна 2022-го, я більше була зосереджена на допомозі нашим переселенцям. Людей просто дуже багато, потребували ковдри, подушки, одягу. Навіть зверталися до мене для того, щоб я надала їм якийсь корм для тварин. Коли жінка показує в одному автомобілі, здається, 12 собак і п'ять дорослих, вона каже: "Я не знаю, як ми їхали". І там ще якісь і морські свинки із ними, і котики. Новомиргородська громада прийняла їх.
Перша допомога військовим – це був "КамАЗ" із причепом набоїв. Колега мій говорить, що ми роздали зброю, а з неї немає чим стріляти. І коли ти просто звертаєшся: хлопці, у кого є? А вони: присилайте транспорт, ми загрузимо. І тобі загружають автомобіль повністю набоями. А потім я вже поступово знаходила інші шляхи для того, щоб допомагати військовим. Це була перев'язка, потім ми почали допомагати лікарням. До десятка тисяч доларів ідуть не в грошах, а в медпрепаратах, інколи лікарі говорять, що це унікальні речі, що ми навіть таких не бачили.
Був такий випадок, коли телефонує мені одна із лікарень говорить, що в мене лежить хлопець молодий, ми йому щодня відрізаємо по шматку його, тому, що в нього страшна гангрена, поранення, і дуже пізно привезли. І от кожен день від цієї дитини відрізають. Мати плаче постійно, і ти пишеш у міжнародний чат: хто може знайти сироватку проти гангрени для того, щоб вколоти цій дитині, щоб воно зупинилося. Коли ми привезли партію, я не знаю, як вони називаються, лікарі дивилися і питали: що це? А потім, коли вони дізнавалися що це, казали: ми забираємо все, тому що це такі пов'язки, які оброблені препаратом зі сріблом, який просто кладеться на рану і не йде далі зараження. Тепер я знаю, що це таке, тому що коли прийшла палета плівочки якоїсь, я собі думала, це що за плівочка яскрава, наче як рукав для запікання, фольга? Це дуже крута річ.
Якщо на початку це була їжа, речі першої необхідності й ліки, то що нині?
Нині – там і дівчата є на передовій, то це і засоби гігієни, це і пральні машинки. Починаючи від ложок, вилок і величезних каструль. Тому що, коли вони кидають позицію, вони не все можуть забрати із собою, у них немає часу. І я тепер уже знаю як вони, коли змінюють позиції, рухаються. Хто перший від'їжджає, хто що забирає, хто останній. Інколи треба нагодувати за добу 360 чоловік, а їх там на кухні чотири чоловіка. Ти розумієш, що ці сковорідки, якщо вони 24/7 жарять, то вони виходять із ладу. Ми возимо і такі речі.
Мирне населення чого потребує на деокупованих територіях?
Спочатку вони потребували всього. Ми їм возили воду, у них не було ні світла, ні води, ні пральних засобів, нічого. Вони нас водили, показували будинки, де жили орки, що вони їм там понатворювали. Ми розуміли, що цим людям треба його відмити для того, щоб хоча б зайти в той будинок. Ми возили і одяг, не було постелі. Вони кажуть: ми все спалили, ми не можемо після них тепер, ми ж не знаємо, що вони із ним робили.
Возили і їжі дуже багато, засобів гігієни. Зараз вже всього достатньо, вони вже самі говорять, що цього не потребують. Багато міжнародних організацій їм завезли одягу.
Останній раз, коли ми були, просили дитячі книжки. Ми їм завозили іграшки, тому що вони в погребах сидять. Ми буває приїжджаємо, а вони з п'яти годин уже сидять у погребі, тому що у них прильоти постійні. Діти мають там чимось займатися, вони малюють, читають. А зараз уже потребують і просять дитячих психологів.
Коли привозиш плівку для бліндажів, а комбат тобі каже: можна я поділюся зі старостою, тому що вночі був приліт, треба вікна забити населенню. Не питання, ми вам іще привеземо, забивайте. Вони дуже потребують будівельних матеріалів. Накривають плівкою дахи, тому що у них в будинках немає дахів, роблять такий частковий ремонт. Українці не кидають своїх, вони усі допомагають. І я дуже тішуся, коли їду і бачу, наскільки там уже відбудовується потрошечку.
Ми вісім гуманітарних місій зробили тільки на південь. Це їде декілька легкових автомобілів і, зазвичай, це 7-8 тон їде вантажний автомобіль. За вантажні я завжди дуже хвилююся, тому що по дорозі ми зустрічаємо і роботу ППО, і ти розумієш, що така маленька машина не привертає уваги, то вантажівка зазвичай з іншого берега Дніпра дуже привертає увагу. І я хвилююся, щоб її швиденько розгрузили і вона повернулася до нас, тому що це автомобілі, які надають наші аграрні підприємства, з якими товаришуємо, давно контактуємо, які просто допомагають.
Як вас особисто, як людину, змінив цей рік, і яка ваша мрія, що зробите найперше після перемоги?
Дуже змінив. Я абсолютно інша тепер. Це говорять навіть всі мої знайомі, друзі. Я по-іншому реагую на життя. Я знаю тепер його цінність, я знаю чого вартують друзі, я знаю чого вартують українці. Я відвідую європейські міста, тому що ми ведемо перемовини про постачання певної гуманітарної допомоги. І я знаю, як сприймають українців за кордоном тепер. Я вперше у своєму житті говорила з людьми, мене запрошували до слова в церкві закордоном, де наші люди щонеділі ходять молитися. Це Шверін, місто в Німеччині, ми там мали зустріч із мером і потім я зустрічалася із українцями. Там не просто, там дуже багато росіян, вони щоп'ятниці там проводять мітинги, плакати всюди: "Зупиніть українців". Там страшні речі. І коли наші українці там говорять, що ми готові там їм поламати усе, то я кажу їм: друзі, давайте не будемо цього робити, давайте ми будемо показувати які ми. Давайте ми будемо проводити благодійні концерти, і коли наша бандуристка співає, ви ж бачите скільки людей прийшло подивитися на нас, і скільки людей проходе біля того мітингу і він їх абсолютно не цікавить.
Ми проводимо там фотовиставки, передаємо книги українські в бібліотеки. Я кажу: показуйте, наскільки ми не такі, ми інша нація. Світ має нас зрозуміти як окрему націю. І я вам скажу, що нам це круто вдається, тому що на останній зустрічі в Києві посол Африки в Україні підійшов і почав мені дякувати за роботу, і я навіть не розуміла більшості, що він мені говорить, але він так щиро це говорив, що це наскільки було приємно, і ти розумієш, що це наша місія. Те, що ми робимо тут із моєю командою – це одна робота, а те, що ми робимо на міжнародному фронті – це зовсім інша робота. І я вам не можу сказати де складніше.
Тому що коли тебе попереджають, що коли ти виступаєш там в парламенті, що перед цією фракцією ти не маєш вживати слово "війна", не говорити про війну в цілому. І я довго думала, що я маю їм сказати, яка моя місія? Я просто замовила костюм у наших "Баби Єльки" з фотографії 100 річної давнини, костюм пошитий по фотографії, я його туди одягла. І сказала, що так 100 років тому виглядала жінка на Кіровоградщині. А через два роки уся її сім'я вимерла від голоду. Чи могла жінка, яка так виглядала, бути голодною? Ми намагаємося так історію донести, що навіть не вживати слово "війна", але прихилити світ до українців.
Що зробите після перемоги?
Заберу до себе онука і буду із ними тішитися. Я бабуся-онлайн, я бачу його лише в телефоні, а я б дуже хотіла з ним натішитися від душі.
Не покинете гуманітарної допомоги?
Ви знаєте, у мене є дуже багато пропозицій з Києва, де мене запрошують на роботу і я перший час навіть погоджувалася, планувала для себе, що я зміню місце проживання і це буде столиця, тому що там перспектива. Але коли я в Празі зайшла, і там висить карта України, і відмічені міста, а Кропивницького немає взагалі. Я витягла із сумки ручку, поставила жирну крапку і сказала: хлопці, тут Кропивницький і скоро ви будете знати це чітко, що тут Кропивницький. Я зрозуміла, що в мене тут багато ще роботи.
Я би хотіла щоб усі проєкти, розпочаті мною і моєю командою були реалізовані і я докладу усіх зусиль, щоб наша Кіровоградщина була не просто крапкою на карті. Тому що це центр України. Це прекрасний край, тут історія і тут неймовірні люди, які готові віддати життя, віддати останнє, бабусі несуть шкарпетки. Я буду тут. Я ще не знаю в якому статусі та форматі, але я вже всім сказала, що я буду тут.
