Фото: надано В’ячеславом Довженком
Із Вʼячеславом Довженком ми зустрілися перед репетицією спектаклю. Зараз, як зізнався актор, знайти час для інтервʼю було непросто, бо нарешті пожвавилася робота у театрі, і тепер усі дні він проводить у репетиційній залі «Театру на Подолі». Там ви можете побачити улюбленого актора у виставах «Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня», «Замовляю любов», «Камінний господар», «Мрії оживають», «Цар Едіп»…
Зйомки у кіно зараз для актора — на паузі, хоча знімальний процес потроху оживає. Нещодавно своє мовлення розпочав телеканал ICTV2, який повертає популярні програми, кіно та серіали, які ви звикли дивитися на каналі ICTV. Відтак, ви знову можете переглянути, приміром, іронічний детектив «Дільничний з ДВРЗ» з Вʼячеславом Довженком у головній ролі і, можливо, навіть нові сезони.
Ми поговорили з актором про кіно у війну, його особисті переживання важких у нашому житті подій та особисте життя.
Люди хочуть бачити українських акторів
Під час вистави «Цар Едіп». Фото: надано В’ячеславом Довженком
— В’ячеславе, зараз в ефірі запустили новий канал ICTV2, де показують кіно й серіали, як було у довоєнний час. Чи доречно у війну показувати розважальний контент?
— Вважаю, розважальний контент зараз не просто потрібний – він необхідний. Суджу з того, що зараз повні зали в театрах. Людям важливо відволікатися від військової тематики, хоча ми не маємо права про це забувати. Але відволікатися треба.
Ніщо так не об’єднує людей, як культура. Тому коли ми говоримо про розважальний контент, це, перш за все, — культурний контент. Чи має зніматися кіно? Має! І на будь-яку тему, а не тільки воєнну. Глядачам зараз це необхідно. Ми після 2014 року так катастрофічно мало назнімали свого контенту, що його зараз не вистачає.
— Хоча пожвавлення все ж стало помітним. Вважаєте, недостатньо?
— Звичайно. І впевнений, навіть глядачі вважають: «Давайте ще, ми вже все передивилися». Тому треба знімати.
— Такі відгуки особисто чули?
— Звісно. Мені навіть на вулиці, коли підходять люди, кажуть: «Знімайте ще, знімайте нові сезони серіалів. Ми чекаємо». Люди хочуть дивитися український контент, хочуть бачити українських акторів.
— Про які серіали найчастіше говорять шанувальники?
— «Дільничний з ДВРЗ» — на першому місці. Це прямо-таки дійсно народний серіал вийшов. Якщо раніше найбільше по «Кіборгам» впізнавали, то зараз уже, коли бачать мене, гукають: «Сірьоня!». І всі чекають третій сезон, запитують, коли ж він вже вийде.
— То такі розмови можуть виникати з незнайомими на вулицях?
— У мене є собака Джек, і я з ним гуляю щодня зранку і ввечері. От ідеш, — особливо, де скупчення людей, магазини, торгівельний центр, парки з майданчиками, де багато людей ходить, — і обов’язково хтось один з натовпу вигукне: «О! Це ж Довженко!». Підбігає, здоровкається, дякує за роботу, ролі, творчість. І обов’язково хтось запитає, коли буде продовження «Дільничного з ДВРЗ». «Усією сім’єю сидимо дивимося, чекаємо нові серії», – кажуть. Тому знаю, що людям це потрібно.
На зйомках фільму «Дільничний з ДВРЗ. Операція «Новий рік» з актором Віталієм Іванченком. Фото: ICTV2
Зараз усі тримаються. Вимкнули світло – всі розуміють чому
— Так само і з театром?
— Абсолютно! От зараз вимикають світло, думаєте, хтось розходиться? Ні! Усі сидять і просять: «Грайте далі»! І я вам скажу, це навіть потроху стає перетворюватися на сімейне свято – коли усі разом, згуртовано.
— Яка зараз наповненість залів?
— Повна!
— Якщо порівняти з періодом карантину, коли було затишшя, війна тільки пожвавила попит на культурні події?
— Так, коли був карантин, було важче. Тоді всі трималися окремо, боялися. А зараз усі згуртовані. Усі тримаються, як одна велика родина! Вимкнули світло – всі розуміють чому. Увімкнули тривогу – всі дружно спустилися в хол. А ще, буває, коли ми, артисти, спускаємось, забираємо з собою мінімально декорації і дограємо виставу там, в холі. І люди щасливі в цей час і ні про що не хвилюються. А потім закінчується тривога, і всі повертаються до залів. І, буває, проходять через буфет (сміється). Як новорічне свято якесь!
— Цікава історія про те, як зараз проходять у театрі вистави. Жодного разу не доводилося відміняти виступи?
— Хол у «Театрі на Подолі» розміщений у напівпідвальному приміщені, а сама сцена — ні. Тому як би глядачі не просили грати далі, ми не можемо нехтувати сигналами повітряної тривоги. Коли вистава не дуже складна по декораціям, по освітленню, кажемо хлопцям з монтажу: «А давайте ви спустите кілька декорацій, ми в холі продовжимо». І коли ми виходимо далі грати, всі в холі оживають.
Так що розважальний контент обов’язково потрібен людям. Особливо, коли ми переживаємо такі важкі часи. Я неодноразово казав, що в цьому взагалі — код нашої нації.
Є один художник і дві картини, які просто пояснюють сутність двох націй. Ілля Рєпін, до речі, українець. «Бурлаки на Волзі» і «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Ті — вічно тягнуть баржу, а ми — вічно сміємося. В цьому наш код – навіть коли нам геть скрутно, ми знаходимо місце для гумору, для розваги, підтримки одне одного. Тому це не просто те, що необхідно. Це наша частина.
Отакий прекрасний друг живе у актора — французький бульдог Джек. Фото: Instagram.com/sldovgenko/
Займався волонтерством, про особисте взагалі не думав
— Ви як пережили перші дні війни? Для вас цей час теж виявився емоційно дуже складним?
— Я зараз не буду брехати — непросто. Під час Другої світової війни першими почали здаватися найоптимістичніші люди. Тому в цьому плані треба бути трошки прагматиком, дивитися наперед. Коли почала потроху оживати структура культурного простору – люди стали приїжджати, почали говорити про вистави, пішли розмови, що треба відновлювати репертуари… Я одразу почав шукати режисера для нової постановки. Почав обдзвонювати усіх, щоб разом поставити нову виставу. Щоб ми не сиділи і не грали спектакль, який треба відновлювати, а вже показали прогресивніший.
Хоч мене і сварять, що я не живу одним днем, вважаю, в цьому плані треба думати наперед. Треба рухатися вперед і не впадати в апатичний настрій, який зараз усіх охопив. По-перше, це логічно через умови, в яких ми опинилися. А по-друге, це й природньо – зараз зима, холодно. Це весною все оживає, хочеться дихати, закохуватися. Зараз навіть і на побачення ходити холодно (сміється).
— Та все ж кохання додає сил. Ви за цей час ходили на побачення?
— Та які побачення! (сміється) Як і всі — займався волонтерством, допомагав людям. Про це взагалі не думав.
— Навіть у війну життя продовжується.
— Тим, хто вже мав пару, у той момент було легше, вони підтримували одне одного.
— А скільки розлучилось…
— І розійшлось багато. Це, на жаль, теж така емоційна складова – не всі однаково переживають. Хтось не отримує достатньо підтримки, йому так здається, і пара розстається. Але і з’єднуються дуже багато. В цьому році рекордна кількість одружень, нещодавно натрапив на таку статистику.
— Ви — не серед тих пар, які знову зійшлися? З колишньою дружиною, акторкою Ксенією Башою, не відновили стосунки?
— Я ні з ким не зійшовся. Я в театрі репетирую і зараз увесь час там. І це дуже важко, бо зараз і часу немає, і вже навіть сил.
— Але увага від шанувальниць все ж таки є?
— І пишуть, і листуюся. По можливості я завжди відповідаю. Звичайно, якщо вже переходять грані, то не продовжую листування. Коли не знаю людину, а вона пише якісь відверті речі, що занадто, перестаю відповідати.
— Відвертих запитань про особисте чимало і в інтернеті, а в ютубі в коментарях до серій «Дільничного з ДВРЗ» часто пишуть про побачення з Вʼячеславом.
— Тоді треба якийсь кастинг організувати (сміється). Зберемо усіх і подивимося мені наречену. Я не проти звільнитися від звання холостяка. А от моєму Бондарю краще залишатися таким. Це той персонаж, який ніколи в житті не зможе одружитися. Сенс персонажа – він одружений на роботі, і якщо він одружиться – на цьому можна буде вже не знімати кіно.
— А як щодо Вʼячеслава Довженка?
— А Слава Довженко планує одружитися, просто ще немає з ким. Поки це тільки в планах.
— Є критерії до майбутньої дружини?
— Ну які можуть бути критерії?! Поспілкувалися, а якщо захопилися один одним – от і все.
«Слава Довженко планує одружитися, просто ще немає з ким», — зізнається актор. Фото: надано В’ячеславом Довженком
Син пішов вчитися в «Карпенка-Карого»
— Сімʼя зараз далеко від вас?
— Ні. Я дуже добре комунікую з колишньою дружиною. Ми зараз, навпаки, частіше спілкуємося, підтримуємо одне одного. Молодший син зараз живе у мене: тиждень у мене, тиждень — у Ксенії. Старший уже живе незалежно від нас – у нього є наречена, і вони живуть разом.
— Син знайомив вас із дівчиною?
— Так, знайомив зі своєю обраницею. І навіть з її батьками ми вже знайомі. Дуже гарна, батьки її також мені сподобалися.
— У війну з колишньою дружиною більше спілкуєтеся, ніж до?
— Раніше, зізнаюся, була важка ситуація. Певно, ще були якісь претензії у когось. А після 24-го воно все знівелювалось і переоцінилось. Ну що там вже ділити? Зараз ми дуже круто спілкуємось, і це добре.
— 24 лютого ви були у Києві?
— Був, є і буду.
— За увесь час не покидали дім у столиці?
— Їздив тільки на гастролі – відкривали фестиваль глядацького кіно «Миколайчук Open», який проходив у Чернівцях влітку. А ще раз їздив забирав дітей зі Львова – це єдиний мій далекий відʼїзд з дому був.
— Діти виїжджали за кордон?
— Ні, вони були увесь час в Україні. Але в перший же день війни ми відправили хлопців у Львів до бабусі. Здавалось нам, що там спокійніше буде.
— Ваш старший син ще до війни планував вступати в вуз у Польщі?
— Так, але так і не поїхав туди. Він виявився таким патріотом і чітко заявив, що буде вчитися тут. Пішов до «Карпенка-Карого».
— Зараз, коли так сталося, не шкодує про свій вибір?
— Ні. Він задоволений, що зараз саме тут. Та й вибір про навчання ми з ним зробили виважено. Мали багато розмов напередодні вступу. Я його вибір розумію. Син абсолютно впевнений, що коли у нас все закінчиться, буде більше перспектив. І я думаю так само: підуть певні інвестиції, почнеться культурний підйом.
Іван – молодий хлопець. Йому робити свою історію життя й себе здобувати. І він хоче робити це в Україні.
З колишньою дружиною Ксенією та синами — Іваном та Василем. Фото: Instagram.com/sldovgenko/
Працюючи там, треба не забувати про ЗСУ і памʼятати про Україну
— Ви також вірите в культурний розвиток після війни?
— А як можна жити, не вірячи в це? Тоді треба сидіти й плакати. Песимісти нехай сидять і плачуть.
— Як ставитеся до колег, які поїхали будувати карʼєру за кордон?
— Менше народу – більше кислороду (сміється). А якщо без жартів, це їхній вибір. Хтось поїхав від війни подалі, хтось — рятував своїх близьких, хтось поїхав, бо просто давно про це мріяв, а тут зʼявилась така можливість, яка тільки стимулювала на переїзд. Це вибір кожної людини. Те, що вони шукають там роботу, – правильно роблять. Хай працюють. Питання в іншому: працюючи там, треба не забувати про ЗСУ і памʼятати про Україну.
— Колишня дружина зараз також в Україні?
— Вона і була тут. Нікуди не виїжджала. Остання наша сварка була 24-го, я вимагав, щоб вона виїхала, але вона не захотіла. Дітей вона відправила, а сама зі своїм новим чоловіком лишилася тут. І так само, як ми всі, допомагала людям, займалась волонтерством, розвозила продукти і все, що треба.
— Попри те, що ви розлучені, досі турбуєтеся про неї?
— Ми ж рідні люди, як не крути. Звичайно, у неї є новий чоловік, вони живуть своїм життям – і туди я не лізу. Я ж не їжджу до них в гості, не сиджу, у ворота не заглядаю. Але наше спілкування – це окрема історія як абсолютно рідних людей. І це цілком логічно.
