Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Фото: Особистий аріхв Дар’ї Коломієць

Дарʼя Коломієць зібрала вдома валізу рідкісного українського вінілу і поїхала в Америку, щоб популяризувати українську музику й культуру та розповідати про російську війну в Україні. А нещодавно американський журнал TIME включив українську діджейку до свого щорічного списку Next Generation Leaders, де знайомить читачів з лідерами наступного покоління.

Кожного року, починаючи з 2014-го, видання публікує свій список двадцяти культурних і суспільних діячів, підприємців, активістів і публічних персон, які роблять значний внесок у зміну світу на краще. 

Ми поговорили з Дарʼєю Коломієць про її культурну місію, як зробити так, щоб «Червона рута» звучала у світі гордо, про те, як її «Щоденник війни» читають в американському театрі, та як боротися проти російської агресії на міжнародній арені.

Хочу, щоб історії із «Щоденника війни» почув світ

— Дар’є, за які саме ваші ініціативи журнал TIME включив вас до списку Next Generation Leaders?

— Для мене включення до списку стало несподіванкою, і, я гадаю, треба було б спитати журналістів TIME, які досліджували мою роботу в Нью-Йорку. Вони самі зі мною зв’язалися, записали розмову, дослідили мій бекграунд. Я навіть не знала до кінця, яким вийде результат. Вже потім побачила готову публікацію на сайті. 

— З 24 лютого ви почали записувати «Щоденник війни», де люди розповідають історії про те, як у їхній дім прийшла повномасштабна війна. Яка ваша історія? 

— Моя історія почалася, як і у всіх, 24 лютого о 5-й ранку – я прокинулася від вибухів. 

Цей день дійсно змінив мене назавжди. Я зовсім не очікувала, що повномасштабна війна такого характеру з такими злочинами може відбуватися у XXI столітті – у часи, коли ми скоро зможемо подорожувати у космосі, коли є нереальні наукові відкриття… 

Я вибігла з квартири, взяла з собою хустку моєї прабабусі, яка пережила Голодомор, знайшла кафе на своїй вулиці – там сховалися я і ще 40 різних людей. Спочатку був шок, але в якийсь момент я усвідомила: треба боротися так, як можеш – максимально, всіма доступними силами. 

Одразу переклала всі свої соцмережі на англійську мову. Я ніколи так не комунікувала, у мене неідеальна англійська, але я просто почала транслювати там все, що зі мною відбувається: як я біжу від сирен, як ми ховаємося, як ми взяли гітару і почали у бомбосховищі співати, як мені приходять повідомлення від друзів, які в цей час були не в Україні… 

Пам’ятаю, як у Києві точились вуличні бої, ми лежали в укритті, і вночі хтось постукав у двері. А мені тоді приходило за мої пости багато хейту в дірект: ми тебе вб’ємо, ми тебе зґвалтуємо… Я реально думала, що зараз все може скінчитися. Через таку інтенсивність подій я не могла сама зрозуміти, що зі мною відбувається. І перше, що я зробила – записала себе на диктофон телефону – свою історію, як все почалося для мене. Вийшов такий собі щоденник, але не текстовий, а начитаний. І я відчула, що мені стало трішки легше, бо я ніби з кимось поговорила. 

Потім подзвонила Джамалі і попросила записати її історію. Потім — Ніні Гаренецькій з «ДахаБраха».

— Так і народився проєкт «Щоденник війни»?

— Так. Я почала робити цей подкаст з укриття. Люди просто записували на диктофон свою історію. Я ставила всім одне запитання: «Як для тебе почалася повномасштабна війна?». І я це публікувала у формі подкасту на подкаст-платформах та YouTube. Кожну історію ми розшифрували, переклали різними мовами завдяки волонтерам, Наталія Кравцова допомогла записати їх жестовою мовою. 

Я не хотіла робити з героями інтерв’ю. Бо коли людина розказує одним потоком, що вона хоче сказати, — це якоюсь мірою зцілення. Мені не хотілося, щоб там була «я», щоб я якось людину направляла. Усі «щоденники» – це перші і чесні думки. Тому я дуже рада, що зайнялася цим з самого початку, коли емоції героїв ще не пригладжені часом. 

Коли це стало можливим, ми робили різні івенти, збирали кошти, але потім я зрозуміла, що все ж таки не така ефективна, як можу бути. Інстаграм блокує контент про війну, мене постійно банили, я отримала декілька попереджень про можливе блокування сторінки, але все ще не могла достукатися до міжнародної аудиторії так, як би мені хотілося. 

Я назбирала для «Щоденника» 41 історію і дуже хотіла, щоб ці історії почув світ. Тому вирішила їхати в центр світу, а це — Нью-Йорк, щоб розповідати про інший центр світу, а це — Україна, яка зараз бореться за свободу в усьому світі, яка є її щитом і захистом. 

Ці історії – непрості, і кожна з них показує всю Україну. Я знайшла в Америці прекрасне ком’юніті акторів та письменників, які збираються у театрі вже протягом 30 років. Дуже довго писала, ходила, і врешті-решт історію-монолог Євгена Синельникова, який був в окупації в Бучі, читав американський актор на сцені театру. 

В залі сиділи тільки американці – письменники, актори, люди різного віку, статусу. І коли вони послухали цю історію, яку читає американець, до мене підійшло багато людей з питаннями, як допомогти. Деякі казали, що навіть не знали про такі події. Складно уявити, але не всі в світі знають про Бучу та інші наші жахіття. Тому кожна історія, якщо вона прочитана їхньою мовою, звучить інакше. 

Я дуже хочу, щоб кожна історія була прочитана тут акторами, людьми, які мають свою аудиторію, щоб через них глядачі в усьому світі відчували, як російська війна в Україні змінила кожного з нас, які злочини вони накоїли і продовжують коїти. Я хочу, щоб це були перформанси, постановки, відео за мотивами проєкту. І — не зупинюся.

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

«Я хотіла грати в Америці українську музику, тому взяла із собою українські вініли, які, до речі, були у моїй тривожній валізці», — говорить діджейка. Фото: Instagram.com/dariakolomiec_/

Cтукала у всі двері: «А давайте я вам пограю музику?»

— У вас було куди їхати?

— Насправді, мені дуже болісно далося рішення про виїзд. Перший раз я приїхала у Нью-Йорк влітку на п’ять тижнів подивитися, що буде вдаватися. По-перше, я хотіла грати українську музику, тому взяла із собою українські вініли, які, до речі, були у моїй тривожній валізці. Саме їх я хотіла врятувати, бо я знаю, чого вартувало українським музикантам видати їх у 1970-ті роки, як їх намагалися знищити, це культурно дорогі мені речі.

У мене в Нью-Йорку не було нікого – ні родини, ні друзів. Я приїхала реально як у кіно — з валізою вінілу. Просто почала стукати у всі двері: «А давайте я вам пограю музику?». Я призначала зустрічі 24/7.

Спочатку я не розуміла, як світ взагалі може спостерігати за нами, умовно кажучи, як за шоу Кім Кардашьян. В нас перша війна в світі, яка так масштабно висвітлюється онлайн, і за нами спостерігають, наче за якимось реаліті. Я кричала – «світе, прокинься», показувала американцям Бучу. А вони лише: Оh, I’m sorry. Тоді я зрозуміла: вони не усвідомлюють, що нас знищують, що це геноцид, що росія намагалася знищити нашу культуру століттями.

По-друге, я хотіла представити їм історії українців із «Щоденника війни» – задокументований досвід життя у війні від першої особи.

Тому я приїхала до Нью-Йорка вдруге місяць тому. Я живу у друзів, змінила декілька помешкань, на черзі вже шоста квартира, і я дуже вдячна всім, хто допомагає мені тут із житлом. Це здебільшого люди, з якими я познайомилася вже тут, на протестах, розказуючи про свою місію. Я не можу здатися, не можу бути слабкою, бо кожного разу в моменти слабкості бачу перед собою друзів, які на фронті зі зброєю, адже у війни немає вихідних.

— І як все складалося?

— Першою підтримкою моєї місії став мій виступ у клубі Le Bain в центрі Мангеттену. Це не був івент, який присвячений Україні чи збору коштів. Водночас, цей виступ не був комерційним, як і інші мої сети тут. Я була однією з діджеїв, яких запросили грати на гламурній вечірці, і її відвідувачі просто прийшли потанцювати. Але я вирішила використати цей момент: принесла український прапор і почала грати українську музику. А там Володимир Івасюк…

— До речі, як ви обираєте, що ставити? Чула у вас і «Червону руту», і «Водограй» Івасюка, і «Україно» Петриненка, і «Ой у лузі червона калина…». Тобто це класика, яка вдало поєднана з електронікою. Як це сприймають?

— За дві години я показую, як звучить Україна. А звучить вона різножанрово: хіп-хоп, фанк 1970-х, джаз, експериментальна музика, класна поп-музика. Ще я граю нову електронну музику, про яку навіть в Україні, може, мало хто знає. І слухачі — вражені!

Я хотіла привезти в Америку музику усіх часів України, яку сама дуже люблю, щоб наша країна сприймалася різнобарвною, аби кожен слухач знайшов в її музиці своє. Я граю жанрово неоднорідні мікси – там є в тому числі музика 1970-х. Наприклад, ВІА «Візерунки шляхів» – лідером гурту тоді був Тарас Петриненко, вони випустили один альбом. В ті часи випустити цей альбом було дуже важко. Щоб московська студія звукозапису «Мелодія», державний монополіст-видавець платівок в СРСР, змогла випустити його, треба було затверджувати з совєтськими цензорами усі тексти. Я розумію, який великий, важкий шлях проходили ці музиканти, аби сьогодні ця музика була у нас. І росія намагається робити це й понині – приховувати, спалювати, винищувати, дискредитувати українське, це ж не 8 років триває! 

Тоді, в Le Bain, мене в лайн-ап поставили першою. Думали: «Дамо дівчинці платформу, хай пограє». Але я граю, а потім стишую музику, беру мікрофон і кажу: «Я — Дар’я, я — з України, там війна, я тільки звідти приїхала, мої друзі на фронті, мої друзі волонтерять, мої друзі — парамедики, я приїхала сюди, щоб показати вам, наскільки багату культуру ми мали віками. І наскільки росія не тільки вбиває, ґвалтує, знищує наших людей і домівки зараз, але й вбивала і винищувала нашу культуру століттями. І ось я вам її покажу». Підіймаю голову і дивлюся – а дискобол у клубі стає жовто-блакитним. Граю кілька треків, і всі починають кричати: «Ukraine, Ukraine!». Я стою за пультом, і в мене сльози. Дивлюся – красивий американець, він навряд чи колись був в Україні, але намагається підспівувати: «Ой, Марічко, чичері, чичері, чичері…». І я бачу – йому так подобається! Я ж давно цим займаюся, бачу, коли людям класно.

Закінчується сет, до мене підходить дівчина, американка, показує Shazam і прохає знайти їй пісню ВІА «Водограй» «Дівчино мила». А це 1971 рік! Каже: «Я просто не маю української розкладки, знайди мені це». Далі підходить людина і каже: «Боже, це було так круто! Куди мені задонатити, чим я можу допомогти Україні?». Підходить третя – «А в тебе є іще такі українські стікери?». Підходить четверта – «А де взагалі слухати українську музику? Я не знала, що вона така крута!». 

Коли до цього я комусь розповідала, що у нас відбувається, що коять росіяни, американці зазвичай просто стримано відповідали, що їм шкода. А коли вони бачать, що я приїхала з країни, де йде війна, я сильна, я ставлю нереально круту нашу музику, вони розуміють, що ми сильні, що ми круті, ми круто звучимо, ми боремося, і кажуть: «Вау, ви круті, я хочу долучитися». Тоді я відчула, як нам треба про себе розказувати. Так, я теж плачу, але плачу від гордості, що ми круті.

Про це написали The New York Times, у мене з ними було годинне інтерв’ю. Я розповідала про все, що коїться, але сильно хотіла, щоб вони написали про музику. Розказала історію Володимира Івасюка, нашого нереального генія, якого знищила совєтська влада. І я була дуже щаслива, коли вийшла стаття, і там було про Івасюка. Бо ось про що я хочу говорити.

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Журнал TIME включив Дарʼю Коломієць до списку людей, які змінюють світ на краще. Фото: Instagram.com/dariakolomiec_/

Кожна країна живе своїм життям, а кожна людина у цій країні – своїм

— Від якої музики публіка була в захваті? 

— Очікувано для мене з української музики вони знають «ДахаБраха». Це мої улюблені музиканти, які за 18 років своєї творчості безкомпромісно, круто, дуже сучасно показували українську культуру і музику всьому світу. 

Американцям дуже заходить музика 1970-х. ВІА «Візерунки шляхів», ВІА «Смерічка», ВІА «Червона Рута», Володимир Івасюк. 

Я грала на Lot Radio у Брукліні. Я дуже довго працювала над тим, щоб мене взяли на цю радіостанцію. Свій сет я розпочала з треку Анастасії Шевченко, її псевдонім – Стасік. Це українська співачка, ветеранка АТО, вона є у мене в «Щоденнику війни», і вона зараз знову на фронті. І перед тим, як поставити пісню, я сказала: «Зараз ви почуєте пісню людини, яка воює». І для глядачів це – вау! 

Я не просто граю на своїх виступах. Я дуже часто зупиняюся і говорю з публікою, бо для мене це просвітницька культурна місія. Це так само, коли я виходжу тут щотижня на мітинги з прапорами «росія – держава терорист» або «війна не закінчилась». Граючи музику, я роблю те саме, але показуючи нашу культуру, розповідаючи свою історію, історії українців. І люди питають: а куди донатити?

— У вас в сетах теж звучить фраза «росія – держава терорист». Не було проблем? Бо є багато випадків, де нашим щось забороняють, звертають українські акції.

— До цього ставляться дуже погано в Інстаграмі, часто це видаляється. Коли я ще була в Україні, не знала, наскільки сильно працюють живі протести. Але — сходивши на перший, другий, десятий — бачу, наскільки це важливо. Бо коли ти стоїш на протесті, ніхто не може сказати: «Неприйнятний контент, закрийте очі». Тому ми роздруковуємо фото Бучі, Ізюма, інших понівечених наших міст, показуємо всі злочини, які чинить росія. І люди йдуть, п’ють свій ранковий лате і бачать це, знімають на телефон і хоча б на секундочку задумуються про це.

Протести насправді дуже добре працюють в плані суспільної думки. Я кожному кажу: «Друзі, робіть це щоденно, щотижнево, варто не зупинятися». Може здаватися, що ніхто не побачить. Але я дуже сильно вірю в маленькі кроки. 

Одного разу я зробила плакат: на одній половині написала «росія — держава терорист», на іншій – «9/11» (теракт 2001 року у Всесвітньому торговому центрі в Нью-Йорку. — Авт.), і підписала, що не бачу різниці. Так і їхала в метро. А люди тут дуже спостерігають. І я зрозуміла, що це теж перформанс. Одна жінка каже мені: «Я підтримую Україну, я погоджуюся, що росія – держава-терорист». І от вона прийде додому і розкаже: «Я бачила дівчину…» 

Коли вони дійсно бачать, що ми не зупиняємося, розповідаємо, боремося навіть на протесті, хочуть долучатися більше.

— А як тепер, коли спрацьовує оце «звикання», коли все ніби перетворюється на звичайну буденність?

— Це дуже страшне слово. Ви говорите, а в мене прямо мурашки побігли. Це теж було однією з причин, чому я приїхала сюди: світ забуває, хтось до сих пір говорить про якісь братські народи, продовжує приймати у себе російську культуру.

Знову ж таки, будучи у Києві, я дивилася на все інакше. Думала, увесь світ стоїть з плакатами, і коли приїду, тут все буде про Україну. Тому спочатку було дуже сильне розчарування, бо цього не було.

Але ця історія не так про забуття, як про те, що люди живуть своїм життям. А в їхньому житті є дуже багато своїх питань, проблем. Наприклад, коли я приїхала до Америки, у деяких штатах заборонили аборти, і американці виходили на мітинги проти цієї заборони. У них житло дорожчає, податки піднімаються, ціни. Спочатку мені важко було це прийняти, але розумію, що кожен піклується про своє життя. Кожна країна живе своїм життям, а кожна людина у цій країні – своїм.

Але нам треба зробити такий для них простір, щоб вони самі хотіли долучитися. Не казати, що «ви нам мало даєте» чи «чого ви не повісили прапор на своєму будинку?». А йти на протест, і коли вони бачать, що я сильна, кажуть: «Крута дівчина, чим допомогти»?

От мені під час інтерв’ю теж говорили: «А як ми можемо вам допомогти, коли немає змоги дати зброю, гроші? То ж, мабуть, нічим?». Та ні! Ви щоденно можете виділити 5-10 хвилин, аби говорити про Україну просто з друзями. У всіх є соцмережі – можна присвятити одну сторіз на день Україні. Можна просто почитати історію України. Хочеш дізнатися про українську музику – запитай мене, я дам тобі послухати, як круто ми звучимо. Можна купувати українські бренди – купіть і підтримайте наших підприємців. Сходіть на протест. І коли я це починаю говорити, вони кажуть: «А й справді!».

Або ж можна донатити один долар на день. Але — щоденно. Поки ця кривава війна не закінчиться нашою Перемогою. І тоді вони відчувають, що вони дотичні, і їм це приємно. А нам це потрібно.

— Як обираєте, де грати сети? Це запрошення чи самі вишукуєте?

— Знайомлюся з людьми. Якщо говорити про радіостанцію, на якій я грала, писала їм багато листів. Потім познайомилася з місцевими діджеями. Я просто просила всіх: «Познайом мене з тим і тим, в мене є конкретні цілі, я роблю це на волонтерських засадах, мені важлива лише платформа, а ви таким чином допоможете Україні перемогти, поговорити про Україну і познайомитися з нереальним мистецтвом».

Роблю все сама за допомогою людей, які мені трапляються. І насправді хороших людей трапляється дуже багато, за що я їм дуже вдячна.

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Коломієць каже, що живі протести сильно працюють. Адже так ніхто не може сказати: «Неприйнятний контент, закрийте очі». Фото: Instagram.com/dariakolomiec_/

В українській пісні є нереально крута особливість – вона об’єднує

— З чого чи кого у вас почалася любов до української музики? 

— На жаль, я не росла з цією музикою. Я родом з Черкащини, у нас цього не було, бо була імперіалістична совєтська історія, де нам насаджували всяку москвоцентричну фігню. 

Я давно займаюся селекцією, вишукую музику з різних регіонів і популяризую її. У мене є свій додаток MusiCures, який я зробила ще на початку пандемії. Раніше я там транслювала музику різних народів. Але коли почалася повномасштабна війна, це стало ресурсом для трансляції лише української музики.

З чого почалося? З’явилася «Територія А», і я захопилася, бо для мене це був перший ресурс української сучасної музики — «Аква Віта», Марина Одольська, Олександр Пономарьов, «Вхід у змінному взутті», The ВЙО. 

Коли почала дізнаватися про те, наскільки важко було нашим музикантам, та й взагалі українським митцям, існувати за радянських часів, подумала: які скарби ми маємо, через що ці люди проходили, щоб ми взагалі мали в житті цей матеріал! Тому перше, що почала робити, — популяризувати цю музику серед друзів.

І коли стала грати сети, потрошечку намагалася інтегрувати українську пісню, щоб таким чином ми знайомилися з нашою музикою. Потім почала цікавитися українськими вінілами, знаходити, слухати і – закохалася. Це скарб! А коли ти закоханий, то хочеться розказати про це усьому світу. 

Щоб випустити цей вініл, вони робили такі речі… Якщо подивитися на ці платівки, то на першій стороні бачиш – «Пісня про Щорса». Що?! Але перегортаєш далі, а там — «Коло млина калина», «Весна і ти»… І це звучить сучасно, експериментально. Просто українським музикантам, щоб випустити цю платівку, потрібно було написати і додати до збірки декілька дуже компромісних пісень, щоб у москві погодили випуск. Важко навіть уявити, скільки їм доводилося всього провернути, щоб ми це сьогодні мали!

— Де ви все це шукали? Ті ж рідкісні вініли.

— Ходила просто по барахолках, знайомилася з колекціонерами вінілів, шукала, вчилася. На жаль, раніше багато вінілів просто знищували, бо вони наче не мали цінності. 

Все питала по людях, шукала якісь статті. Не можу сказати, що я дослідник-професіонал, у мене музика йде від серця. Є знавці, фольклористи, вони вивчають, досліджують, моя ж музика йде від любові.

— Я помітила, що Джамала часто ставить вам сердечки під вашою музикою. Товаришуєте?

— Я дуже люблю Джамалу. Я закохалася в її голос, її артистизм, ще коли вона виграла «Нову хвилю». Я спостерігала за її кар’єрою. Ми потоваришували. Дуже захоплююся тим, що вона зробила за весь цей час повномасштабної війни, даючи всі ці концерти, збираючи кошти, виступаючи на «Танцях з зірками» в Польщі, причому у неї ще й маленькі дітки. Я захоплююся нею як вокалісткою і її добрим серцем.

От мене запитують: «Де ти береш енергію?». А мені хочеться запитати в неї: «Джамало, де ти береш енергію?»

— А де ви берете енергію? Всі кажуть, що треба намагатися розслаблятися, пожити бодай годину для себе. 

— Мені важко відповісти на питання про «жити для себе», бо зараз я не можу відділити себе від допомоги Україні. Я не можу просто якийсь час пожити для себе – це як? 

Але я відчуваю задоволення, коли бачу, що тут люди — задонатили, тут — спитали, де послухати українську музику, і додали її до свого плейлисту, розказали іншим, коли бачу результат своєї роботи. Або ж коли ми в Торонто зібрали кошти на автівки нашим хлопцям завдяки музиці.

А ще мені завжди радісно, коли ми співаємо з друзями в Україні. Ми шукаємо поезію, пісні, а потім збираємося і співаємо. Для мене це віддушина. З початку повномасштабної війни я не можу слухати ніякої музики, окрім української.

Нікого не хочу образити, але зараз мені здається, що вся музика, на жаль, ніби пуста, не передає той біль, агресію, перемогу, гордість, які відчуваємо ми.

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Діджейка зізнається, що американцям дуже заходить музика 1970-х — ВІА «Візерунки шляхів», ВІА «Смерічка», ВІА «Червона Рута», Володимир Івасюк. Фото: Instagram.com/dariakolomiec_/

— Як сьогодні можна осучаснити музику тих же 1970-х? Бо молодь, на жаль, рідко слухає тих музикантів. 

— Я би всю молодь, чесно, хотіла запросити на свій виступ, щоб ми разом поспівали. В українській пісні є нереально крута особливість – вона об’єднує. Якби ви бачили, як гламурні американці танцювали під «Водограй» — слова тут зайві. 

Цей матеріал дуже крутий в оригіналі. І його хочеться показувати таким, яким він є. Є такі треки, де настільки круте фанкове аранжування, що навіть не потрібно щось з цим робити. Саме першоджерело вже дуже потужне, і хочеться з ним познайомити. 

Якщо хтось цього не слухав, бо, можливо, це було не модно, то, знову ж таки, так грала ворожа пропаганда. Тому треба показувати, що це модно. Цю музику просто потрібно транслювати. Дуже хотілося б, щоб після нашої Перемоги музичні канали, радіостанції глибинно переосмислили те, що вони транслюють. 

— Яким буде ваш діджей-сет на День Перемоги? 

— Хочу, щоб звучали музиканти, які виборювали своє мистецтво, творчість яких пригнічувалася радянською і російською владою в різні часи. Хочу, щоб там була музика, присвячена людям, які загинули і продовжують гинути від рук росіян. Хочу, щоб там були матеріали, які зараз пишуться людьми, музика, яка показує нашу боротьбу, наш біль. 

Я, наприклад, часто граю і сумну музику в сетах. Присвячую її людям, які віддають зараз свої життя за нашу свободу. Я не вважаю, що сет завжди має бути веселим, і часто мені важко назвати свої вечори з музикою вечіркою. Сет має транслювати те, що людина переживає. І мій діджей-сет буде виключно з української музики.

Я перший час після початку російського вторгнення взагалі не могла слухати музику. Мені навіть здавалося, що музика для мене померла. Бо ми травмовані звуками, а музика – це звуки. Знаю дуже багатьох музикантів, які не могли нічого писати. І це було дуже болісно, бо музика надзвичайно важлива у моєму житті. Але, пам’ятаю, через три місяці поставила пісню «Весна і ти» ВІА «Візерунки шляхів» і відчула, що треба це робити для себе, для людей. Адже українська пісня об’єднує.

«Пісня буде поміж нас», як написав Володимир Івасюк.

Відеозапис діджей-сету Даші Коломієць на The Lot Radio (Нью-Йорк)

Діджейка Дарʼя Коломієць: Якби ви бачили, як американці танцювали під «Водограй»!

Джерело