Мій вибір – моя країна: волонтерка з Кіровоградщини 12 років допомагає війську в пам’ять про загиблого сина

За інформацією: Суспільне Кропивницький.

Різні люди, різні долі – але один вибір: вільна Україна. За право жити у своїй незалежній країні хтось заплатив власним життям, хтось втратив рідну домівку, хтось – здоров’я. До Дня Незалежності України Суспільне підготувало п’ять історій «Мій вибір – моя країна». Третя – про волонтерку з міста Світловодськ Олександрійського району Кіровоградської області Дарію Ільїну.

Дарія Ільїна втратила на війні єдиного сина Андрія. Він загинув 22 січня 2015 року, боронячи блокпост біля Горлівки на Донеччині. Пам’ять про нього мати перетворила на допомогу війську – очолила громадську організацію «Іволга» та упродовж 12 років постачає обладнання на передову. Волонтерка розповіла про загибель сина, шлях його упізнання, бюрократичні перепони та власну мотивацію допомагати армії до перемоги.

«”Іволга” – це позивний мого загиблого сина» (тут і далі – пряма мова)

Я Дарія Ільїна. Проживаю в місті Світловодську. Я керівниця громадської організації «Спілка ветеранів війни учасників АТО/ООС “Іволга”». Чому «Іволга»? Це позивний мого загиблого сина. І я в пам’ять про нього в 2015 році зареєструвала цю спілку.

Це мій куточок, це моя святиня, моя честь і гордість. Офіцерське посвідчення, офіцерська книжка мого сина – це єдине, що вціліло після двох прямих влучань. Хлопці знайшли випадково: коли його розірвало, воно розлетілося. Дякую їм, що вони передали нам цю книжечку.

Тяжко про це говорити, дуже тяжко. І навіть ось буде 12 років 22 січня 2027 року. І незабаром, 28 серпня, буде день народження мого синочка. Йому виповниться 43 земних роки, але назавжди – 31. Ця трагедія для нас дійсно була трагедією.

Син попросив бронежилет, і мені досі дуже неприємно згадувати цей епізод. Я звернулася тоді до міської ради, а наш військком казав, що хлопці вигадують і їм не потрібні ці бронежилети. Прикро, мені ніхто не допоміг із тим «Корсаром». Ми самі перераховували гроші, син замовив і отримав його.

«Замість тіла нам віддали баночку… Казали: “Нема тіла – нема діла”»

Блокпост стояв біля Озерянівки, це дорога на Горлівку, вони тримали перехрестя. І тоді були зіткнення не з ополченцями, там були кадрові російські війська. Андрій до останнього коригував нашу артилерію, передавав дані й координати. Вони втрьох сиділи на бліндажі у відкритому місці. Біля Андрія перший снаряд вибухнув 152-го калібру, а потім другий снаряд – пряме влучання. Мені телефонували, говорили, що нічого від нього не залишилось, залишилась стопа.

Три тижні шукали. Ходили добровольці. Знайшли шматочок – це лютий місяць, холодно було страшенно. Таке щось червоніло між гілками, і хлопці це взяли. Це виявився шматок печінки Андрія. Там навіть 100 грамів не було, це в майонезній баночці було. Батько разом із хлопцями-«афганцями» їздив туди.

Треба було терміново зробити ДНК, тому що в Торецьку в прокуратурі сказали дослівно: «Нема тіла – нема діла. Що ви хочете? Що ви показуєте цю баночку? Можливо, це печінка тварини». І батько сказав: «Давайте тоді так: ось ця печінка, беріть моє ДНК, ДНК цієї печінки. Якщо збігається – це моя дитина». З цією баночкою поїхали в Запоріжжя. Потім аналіз ДНК підтвердив, батько знову поїхав і вже привіз капсулку.

Перші похорони були у Світловодську. Вся площа, тисячі людей – я не бачила такого поховання. Домовина стояла в Палаці культури. Тоді купили йому офіцерську форму, поклали форму й оцю капсулку. Таке в мене поховано.

Андрій Ільїн. Facebook/Світловодська міська територіальна громада

«Я боюся не встигнути, як не встигла допомогти сину»

Для більшості свідомих українців війна почалася в 2014 році. Мене дуже проймає до глибини душі, коли говорять, що в нас зараз такий-то день війни. Моя дитина пішла добровольцем. З квітня 2014 року він був мобілізований до 17-го батальйону територіальної оборони, який був створений у нас у Кіровоградській області. Тоді наші хлопці були голі, босі й фактично голодні – це все піднімали волонтери.

Узагалі за всю волонтерську діяльність усі мої збори забезпечують звичайні люди. У мене є українська діаспора у США – це мої допомагайчики золоті. Менше ніж дві тисячі доларів я від них не отримувала, по 4,5 тисячі доларів це могло бути раз на два місяці.

Син у мене попросив, коли вже був у Горлівці, щоб я допомогла йому купити тепловізор. Я уяви не мала, що це таке. Тоді збори дуже тяжко просувалися, і я не встигла зібрати йому на тепловізор – дитина загинула. Це дуже страшно.

Чому отак увесь час, 12 років, я не зважаю на свій вік, на купу болячок? Я боюся не встигнути, як не встигла допомогти сину. Для мене кожен запит, дзвінок чи повідомлення – я вже наступного ранку піднімаю все на світі, бо розумію, що вони не просто так просять. У мене не просять цукерки. Купуємо «чуйки», генератори, зарядні станції, 3D-принтери, тепловізори, сотні дронів.

«Нас розділили на “до” і “після”. Це несправедливо»

Я б не розділяла війни: це єдина війна нашого народу з агресором. Не може бути з 2014-го до 2022-го і з 2022-го дотепер. Тоді дуже тяжко це все було. І те, що нас, родини загиблих, і навіть наших дітей розділили на «до» і «після» – це не секрет. Нас не визнає держава. Ми не маємо того статусу, який мають зараз родини загиблих. Є «тисячники», які отримали 600 тисяч гривень за загиблого, і є «мільйонники», які нині отримують 15 мільйонів. Не треба мені грошей, мені б просто повернули дитину. Але це несправедливо.

І навіть коли встановлюють Алеї Слави, є такі випадки в нашій області – не хотіли встановлювати банери тим, хто загинув до 2022 року. Для кожної матері, для батька пам’ять буде вічна, буде Алея Слави чи не буде.

Війна тримається на волонтерах, не тільки на державі, тримається на нашому народові, тому що у нас дуже багато свідомих людей. Це боротьба за незалежність. Не може бути України без нас – виборюємо совістю, честю і кров’ю нашу свободу.

Читати ще

Читати ще

Мій вибір – моя країна: аеророзвідник з Кропивницького після втрати ноги допомагає побратимам

Читати ще

Мій вибір — моя країна: на Кіровоградщині переселенка втілила мрію загиблого на фронті сина