Крим став кліткою, з якої складно вирватися, — розповіла юна кримчанка, яка порвала свій російський паспорт та виїхала з окупованого півострову
КИЇВ. 27 вересня. УНН. Історія Олександри (ім’я дівчини змінено з міркувань безпеки) прогриміла на всю Україну – юна кримчанка порвала паспорт росії, виданий їй в окупованому Криму, при в’їзді на підконтрольну територію України.
Державна прикордонна служба опублікувала відео з дівчиною, на якому вона каже, що відмовляється від російського громадянства та розрізає документ на шматки.
«Вона розповіла, що їй було лише 10 років, коли загарбники прийшли на півострів. Пропаганда і кремлівські поплічники вісім років переконували дитину, що вона росіянка, але марна справа. В’їхавши на територію, яку контролює українська влада, вона повідомила, що є українкою і хоче мати громадянство своєї країни, а не нав’язане окупантами», – повідомили тоді українські прикордонники.
УНН поспілкувався з дівчино, яка зважилася на такий вияв громадянської позиції.
— Коли росіяни вторглися в Крим, тобі було 10 років. Що ти пам’ятаєш про ті події та як взагалі сприймала тоді те, що відбувалося?
В першу чергу це, звісно, був страх тому, що навіть якщо ти дитина і не знаєш, що таке війна або зміна влади, то все одно відчуваєш, що щось не так. Коли приходять інші люди та кажуть «головне, щоб не було війни», тобі не те, що пропонують якесь інше життя, але говорять, що більше не буде так, як ти жив, скільки себе пам’ятаєш. Найгіршим спогадом є той момент, коли наступного навчального року нас спитали, хто буде вивчати українську мову. Тому що спочатку вони робили вигляд, що все нормально, що ви можете обрати щось. Підняло руку лише три людини, однією з них була я. Всі нам говорили, що ми всі до*уя руські, викладання української мови було не дуже, української літератури не було зовсім.
— Які ти помітила зміни у місті/своїй родині/серед знайомих за час життя під окупацією?
Насправді дуже сильно змінилося. Перші пару років це було непомітно. Приїхало багато російських військових та люди з Донеччини. Приїжджало багато людей і тоді це все було… знаєш, була надія на те, що вони зроблять краще, що зроблять все, щоб ми отримували найкращу освіту, найкращі дороги, найкращі будинки. А потім якось так вийшло, що всі ці ж самі люди… Жахливо було помітити через декілька років, що люди, які раніше слухали з тобою «Океан Ельзи» на кухні, сміялися, співали українські пісні, раптом стали супротивниками того, всього українського. Залишилося багато людей, які все одно вважають Крим українським, тому, що це правда, але є і багато людей, які якось так перевзулися, що тепер вони найсправжнісінькі росіяни.
У кримчан насправді є заскок на тему того, що ми розмовляємо російською краще за багатьох росіян, бо в нас завжди була хороша вища освіта. Через те, що в нас не було як такої українізації, русифікацію було проводити не так складно. Бо ти і так говориш російською, і так бачиш той ТНТ на телевізорі, твої батьки спілкуються російською. Якщо приїжджають люди, що говорять українською, ти можеш вставити пару слів, можеш почати говорити з батьками, бо для тебе це твоя рідна мова, яку ти вивчав, скільки себе пам’ятаєш, але все одно. Їм було дуже легко окупувати Крим не тільки територіально і фізично, але і в мізках людей тому, що, вони просто здавалися такими хорошими. Були звісно ті, хто знав, що росія принесе тільки сором, злобу, так як, наприклад, моя сім’я, частково, але багато хто вважав, що вони дадуть краще життя…
— Зараз залишилася віра в хороших росіян в Криму?
Звісно є, але все одно всі розуміють. В нас є дуже багато проблем з комунальними платіжками. Їх підвищили настільки, що, якщо до окупації всі мріяли, щоб в Україні були такі платіжки, як в росії, то зараз це взагалі не так. З часом сталося так, що в Криму зараз немає грошей, ніяких. Всі гроші, які є в Криму, вони у військових. А люди, які просто там живуть та намагаються заробляти тим, що знають, таким там немає роботи.
— Тобто з робочими місцями там проблеми?
Проблеми і з робочими місцями, і з оплатою. Уяви собі, зарплата якихось 20-30 тисяч рублів, це дуже мало. З них половина йде на комуналку, їжу. При Україні моя сім’я могла дозволити собі робити ремонт, планували купівлю авто, а коли прийшла росія прийшлося про все це забути. Забути про мрію про нормальний добробут. Якщо одна жінка могла тягнути 4 дітей при Україні, це було не те, щоб звичайно, але можливо. При росії такого не може бути, просто стільки не платять. І у Криму більше немає доріг, міжнародних тим паче, в Криму немає насправді нікого крім русні зараз. І хороші руські… В 14-15 навчальному році до нас приходили звичайні російські діти, вони були нормальні, не дуже відрізнялися від нас насправді. Ми жартували, що у них не змінюється президент, розмовляли про щось. І вони якось так асимілювалися, по одному-два кожного року. А потім ти озираєшся навколо і розумієш, що людей, з якими ти вчився при Україні їх поруч немає — вони кудись ділись, поїхали. Багато з тих, кого я знала ще з дитсадка, поїхали, бо залишатися було поганою ідеєю.
— Чому ти вирішила переїхати і як взагалі наважилася?
Це було нескладно після 24-го лютого. Для мене це було поштовхом, я зрозуміла для себе, з ким я хочу мати майбутнє, з ким я хочу жити і кого я насправді люблю. Україна — це моя країна, це моя сім’я, це люди, яких я люблю. Це щирість, це вдячність, це працьовитість. Росіяни не такі, у них немає нічого, що я могла б зрозуміти одразу. Бо вони лише створюють враження, наче ми одні і ті самі люди, але в них інший менталітет.
— В тебе було враження до 24 лютого, що про Крим в Україні забули?
Звісно було, це моя особиста трагедія, в першу чергу. Ну окей, росіяни забрали мене з моєї країни, забрали землю моєї країни, але було не так багато чутно в нашому інфополі, навіть кримському, навіть пов’язаному з українським, того, що нас збираються повертати. Це здавалося неможливим, у 16-17 році вважати, що «Україна прийде-порядок наведе», ну що це таке? ніхто не вірив, що українські військові стільки всього можуть. Це зараз ми знаємо, що вони неймовірні, а тоді було враження, що наче нас не те, що позбулися, але були якісь інші проблеми і у них, і у нас. Так, в нас забирали паспорти, нас лишали без грошей, лишали без права говорити українською, нам заважали нею говорити у побуті. І склалося враження, що Крим назавжди залишиться під окупацією, бо в нас нічого не було.
Певний час в нас не було нормальних магазинів, нормальної їжі, нормальної води, не було можливості вважати, що хтось нас любить там в Україні, в Європі, і хтось вважає, що ми потрібні.
— Ти прийняла для себе рішення після 24 лютого, що хочеш жити в Україні. Як ти планувала свій переїзд, чи було достатньо інформації, як можна виїхати з Криму?
Насправді після 24 лютого стало дуже складно виїхати, бо коли почалася війна, половина Київщини, Чернігівщина були під окупацією, Харківщину обстрілювали. Тоді здавалося, що їхати в Україну настільки небезпечно і спірно, що було складно… Перший місяць був часом жахіть. Тоді я знала, що не хочу більше знаходитися під окупацією, але не знала того, що поїду в Україну. Здавалося, якщо навіть наші люди почнуть щось робити, російська армія, яка зробила про себе враження «другої армії світу» кожного 9 травня, непереможна. А потім все заспокоїлось, з’явилося відчуття безпеки і бажання зв’язати своє майбутнє з героїзмом, з тим, щоб допомагати. Мені допомогло багато людей, які заспокоювали, говорили, що нас, кримчан, чекають в Україні, що нас тут люблять і не вважають колаборантами, зрадниками. Мені хотілося допомагати у першу чергу.
Щодо інформації, її було не дуже багато, але я знала, які є кордони в Україні, прикордонники сказали мені, що розберуться. Зараз насправді дуже складно знайти спосіб приїхати в Україну, тому що Крим sos не працює нормально, вони навіть не знають як допомогти, якщо в тебе така ситуація, як в мене. А в мене було тільки свідоцтво про народження. В консульстві говорять, що не можемо нічого зробити, не можемо вас ідентифікувати, а хто може? Україна. А як потрапити в Україну? Треба ідентифікуватися. Отримувати візи на російський паспорт неможливо, це просто не здійснюється ніяк. Навіть на кордоні було складно, вони це роблять, але не так часто. І якщо в тебе є паспорт, який отримав до 14 року, в тебе не може бути такої проблеми. Бо ти просто в’їжджаєш через Польщу чи якось ще, це легко. У тих, у кого така ж ситуація, як в мене, в нас дуже мало засобів потрапити в Україну.
А зараз росія ще ускладнює шлях, якщо ти показуєш свій український закордонний паспорт, вони питають, чому прописка кримська, а немає російського закордонного паспорту на виїзді. І це велика проблема тих, хто намагається виїхати через білорусь у Польщу, чи якось ще, бо росія задає багато питань, і задає питання тим людям, які були в Криму. зараз це виглядає як клітка, бо ти не можеш ніяк з неї вийти. Росіяни не дозволять тобі з неї виїхати, потім в тебе будуть проблеми, бо наше консульство, наше посольство не всі можуть ідентифікувати тебе. А якщо в тебе зовсім немає документів, якщо окупанти приходили в твій дім, заводили на тебе справи, що з цим робити? Були ті, на кого заводили справи за підтримку України, і їх документи могли запросто знищити, і як їм зараз потрапити в Україну – невідомо.
Після того, як порізала російський паспорт, залишила кусочок, де вказане місто і написано –Україна.
Мені видавали мій російський закордонник в 2015 році, мені було 12 років вже, і росіяни написали, що місце мого народження, це Україна. У внутрішніх паспортах, до речі, роблять те ж саме. Вони пишуть, «Сімферополь, Україна», «Севастополь, Україна», «Ялта, Україна». Як ти потрапив у росію, то вже таке питання.
— Чи плануєш ти повертатися в Крим після того, як його звільнять?
Звісно, після деокупації я повернуся в Крим, я його дуже сильно люблю. Я ніколи в житті своєму ніщо так не любила, як я люблю Крим. Бо він неймовірний, в ньому стільки історії, стільки сили. Це дуже красиве місце. Насправді, я вважаю, що всім нам потрібно поїхати наступним літом, коли його деокупують, спочатку в Сімферополь, потім в Севастополь.
— Які слова підтримки ти б сказала кримчанам, які хочуть поїхати з-під окупації в Україну, як зробила це ти?
Вас тут чекають. Кримчанам не треба боятися, бо вони такі ж громадяни України, як і люди, що зараз живуть на Донеччині, Луганщині, в Харкові, інших містах. Нас тут люблять так само як і людей, що народилися на Київщині, в Карпатах. Нас тут чекають, а в Криму чекають на ЗСУ.
Джерело: УНН
